Але якщо в Україні з того часу змінилося декілька Президентів, то Білоруссю з того часу править одна людина – Олександр Григорович Лукашенко. Власне, ті, перші вибори стали в Білорусі й останніми. Наступні виборчі кампанії були дуже сфальсифіковані, або й просто «намальовані» - тобто, бюлетені навіть не вкидають, бодай і пачками, а просто пишуть зі стелі заздалегідь визначені результати виборів…

Але це все було потім. Як і введення державної російської мови, що призвело до майже цілковитого витіснення білоруської, як і зміна символіки з національної на варіант, на базі радянської. Як і придушення економічної ініціативи підприємництва, зникнення журналістів і політиків, цензура преси, а тепер уже й Інтернету та багато іншого.

А тоді, у 1994 році Білоруссю керував колишній радянський функціонер, який був Прем’єр-міністром республіки ще за часів перебування Білорусі в СРСР, В’ячеслав Кебич. Національно орієнтовану опозицію очолював відомий політик, депутат Верховної Ради Білорусі, лідер Білоруського Народного Фронту (БНФ), Зенон Позняк. Іще одним потенційно небезпечним конкурентом для Кебича вважали підписанта Біловезької угоди, екс-голову білоруського Парламенту, Станіслава Шушкевича.

Для нейтралізації Позняка і Шушкевича і було розкручено фігуру Олександра Лукашенка — колишнього голови радгоспу «Ударник» Шкловського району. У 1990 році його було обрано до Верховної Ради тоді ще БРСР. У 1993 Лукашенко очолив так звану «тимчасову комісію щодо боротьби з корупцією», чим завоював собі імідж «борця за справедливість». Зрештою, Лукашенко звинуватив у корупції навіть оточення Кебича, а його самого назвав головою «промосковської мафії».

Всього у тих, перших і поки єдиних виборах Президента Білорусі брали участь 6 кандидатів. Результати першого туру були такі: Олександр Лукашенко — 44,8%, В’ячеслав Кебич — 17,3%, Зенон Позняк — 12,8%, Станіслав Шушкевич — 9,9%. На п’ятому місці опинився прихильник «аграризму» і колгоспної системи, Олександр Дубко — його підтримали 5,9% виборців. Найменшу підтримку здобув висуванець від комуністів Василь Новіков — 4,3% голосів.

Прагнучи електорально нейтралізувати Позняка і Шушкевича, Прем’єр Кебич проґавив гарного оратора, демагога, і просто популіста, Олександра Лукашенка. У другому турі цих виборів, Лукашенко цілком розгромив Кебича. Співвідношення було просто-таки приголомшливе: за Лукашенка проголосувало 80%, а за Кебича — 14% виборців. Люди голосували не тільки і не скільки за Лукашенка, але й проти Кебича. Лукашенка тоді підтримали навіть ті, хто пізніше отримував терміни ув’язнення за його президентства. Але в той момент вони бачили в ньому «інструмент реформ» та «противагу пострадянській номенклатурі»…

По суті, ці вибори були (і поки є) єдиними чесними, та без значних фальшувань. Лише ці вибори дають нам певне уявлення про електоральну географію цієї країни. Для українського читача це має особливий інтерес, адже культурно, ментально Україна і Білорусь є чи не найбільш спорідненими.

Почнімо з карти, що ілюструє успіхи переможця виборів:


Найбільшу підтримку Лукашенко здобув у своєму рідному Шкловському районі Могилівської області, де він був директором радгоспу — 85%. Найменше за нього проголосували мешканці Островецького району, що біля кордону з Литвою — лише 15%. Що цікаво, нині саме в Островецькому районі будують першу білоруську атомну електростанцію.

Загалом, у Лукашенка був більш сільський, та більш східнобілоруський електорат. В столиці Лукашенко хоча і вийшов на перше місце з результатом у 26,5%, та це значно менше за середній результат по країні в 44,8%. Але навіть в межах самого Мінська спостерігалась істотна різниця у голосуванні між його районами. Жителі центральних районів, де проживав більший відсоток інтелігенції, частіше голосували за Кебича і Шушкевича. А за Лукашенка частіше голосували жителі найбільш «пролетарського» Заводського району — тут він отримав 33,7% голосів.

На мапі є два райони, що позначені фіолетовим кольором, тобто, де Лукашенко здобув понад 80% голосів: це рідний для Лукашенка Шкловський район Могилівської області (85%) та Льозненський (81%) — на Вітебщині, біля кордону з Росією. Тут в ході виборчої кампанії проти Лукашенка відбувся теракт — машину, в якій він їхав на зустріч з виборцями Льозненського району, обстріляли. Опозиція потім довго кепкувала з цього випадку, мовляв, Лукашенко це все сам підлаштував. Тут доречні аналогії з палкою українською прихильницею Лукашенка — Наталією Михайлівною Вітренко, і криворізьким терактом 1999 року…



Прем’єр-міністр Кебич, що зайняв друге місце, найбільшу підтримку (57%) здобув у Вєтківському районі Гомельщини. Також Кебич переміг у сусідньому Чериківському районі, а також у місті Борисові Мінської області. Високий показник Прем’єр отримав і у своєму рідному Воложинському районі Мінської області. Загалом, Кебич набирав багато в тих районах, що були залежні від державної допомоги. Зокрема, саме цим можна пояснити такі високі результати в районах східної Гомельщини, де було багато переселенців з районів, що постраждали від аварії на ЧАЕС.


Це мапа підтримки бронзового призера виборів, лідера Білоруського Народного Фронту (аналог українського Народного Руху) Зенона Позняка. В цілому по Білорусі Позняк здобув 12,8%, але розподілені по країні вони дуже нерівномірно: від 1,3% в деяких районах Гомельської і Могилівської областей до 40% у Ів’євському районі північно-західної Гродненщини. Зона підвищеної підтримки Позняка — це північно-західна, переважно білоруськомовна на той момент Гродненщина, західна Вітебщина, північно-західна частина Мінщини і сам Мінськ. Загалом, за Позняка істотно краще голосувала Західна Білорусь, що у 20-их — 30-их роках входила до складу Польщі. Варто відзначити і релігійний фактор: більшість мешканців Гродненщини, як і Позняк, є католиками, на відміну від решти регіонів країни, де переважають, переважно православні чи атеїсти.
В той же час, доволі велика (чверть населення) польська меншина Гродненщини, все ж за націоналіста Позняка голосувала слабше. Так, у Вороновському районі, де поляки складають 80% населення, Позняк отримав лише 22% — це практично ідентичний середньому по області результат. Тобто, за Позняка частіше голосували католики — але етнічні білоруси.
Також доволі високий показник (20,9%) підтримки Позняк здобув у Мінську. При чому, на відміну від Кебича і Шушкевича за нього непогано голосували і «пролетарські» райони: В тому ж таки Заводському районі, де Лукашенко отримав 33,7% голосів, Позняк отримав 21,7% — тобто, навіть дещо більше, ніж в середньому по місту. Ще одна цікавинка — Столінський район на сході Берестейської області, біля кордону з Україною. Тут Позняк отримав 31,8% голосів при середньому результаті по області в 11,7%. Власне, Позняку не вистачило пів відсотка голосів, аби обігнати по цьому району Лукашенка, що отримав 32,3%. В сусідніх же районах Лукашенко переміг з величезним відривом: на захід від Столінщини, на Пінщині 67,6% у Лукашенка проти 6,2% у Позняка. На північ, у Лунінецькому районі — 69,7% у Лукашенка проти 9,3% у Позняка. Тут, схоже, знову маємо справу і з релігійним, і з етнічним фактором: у Столінському районі нетипово високий відсоток протестантів, хоча навколо нього райони з переважанням православних. Окрім того, на захід від Століна розпочинається т. зв. «західне полісся», регіон, мешканці якого ще 100 років тому ідентифікували себе як українці. В сільській місцевості українська мова тут збереглася й понині. Тому в цій частині західної Білорусі, яка теж у 20-их — 30-их роках була під Польщею, підвищеної підтримки білоруського націоналізму не спостерігається, а Лукашенко тут навпаки набирає 60 — 70% голосів.

Що цікаво, з українського боку зі Столінським районом межує Рокитнівський район Рівненщини, де білоруси за даними перепису 2001 року складають 15% від усього населення — це найвищий показник по всій Україні.

Загалом, більша частина територій, де Позняк міг би перемогти, опинилася в складі Литви у 1940 році як спроба СРСР заманити Литву до Союзу. Адже до того саме Вільня (теперішній Вільнюс) виконувала роль центру білоруського національного руху — там видавались білоруські газети та книги. І тепер східна Литва — багатонаціональний регіон. Більшість сільського населення там, щоправда, вважають себе поляками, але це швидше релігійний, аніж національний поділ.

Втрату Віленщини для БРСР компенсували за рахунок українського етномовного регіону — Берестейщини та Пінщини. Це мало трагічні наслідки для обох народів: місцеве населення українцями себе переважно уже не вважає, але й білоруської ментальності і національних особливостей не набуло. Про мовну «білорусизацію» і говорити не варто… Нині населення цього регіону переважно вважає себе білорусами, рідною мовою вважає російську. Міста ж регіону російськомовні, села, по суті, україномовні. А в плані електоральному ці люди впевнено голосували за Лукашенка. Хоча сусідні райони України, тобто, на півночі Волинської та Рівненської областей — цілком проукраїнські. У 2004 тут впевнено переміг Ющенко, а у 2010 – Тимошенко.


Екс-голова білоруського парламенту Станіслав Шушкевич, що зайняв четверте місце з майже 10% голосів українцям відомий, переважно, як один із підписантів Біловезької угоди, що зафіксувала політичний кінець СРСР. Значною мірою у Шушкевича був електорат, характеристики якого були обернені лукашенківському, причому, навіть більше, ніж у Позняка. Шушкевич був виразно міським кандидатом, на селі він набирав менше, причому, по всій країні, хоча і незначно більше — на заході. Найбільше Шушкевич отримав у Мінську — 21,2% чим забезпечив собі друге місце, правда, із незначним відривом від Позняка (20,9%) і Кебича (18,2%). В Радянському районі Мінська у Шушкевича була найбільша підтримка — 23,4%, що дозволило йому зайняти по цьому району перше місце. Це єдиний район у всій країні, де йому вдалося перемогти. Найменше (0,9%) за Шушкевича проголосували у Шкловському районі Могилівської області.



Передостаннє місце з результатом у 5,9% на цих виборах зайняв «аграрний» кандидат, голова спілки аграрників, прихильник повернення до колгоспної системи Олександр Дубко. Єдиний кандидат, що мав звання «Героя Білорусі» (посмертно).

Електорат у Дубка виявився таким же: більше він набирав у селах, а от міста вирізняються низьким рівнем підтримки.
Найбільшу підтримку кандидат здобув у Ошмянському районі Гродненщини — 26,8% голосів і друге місце. Тут він випередив Позняка (23%) та навіть ледь не переграв Лукашенка (27,7%).

Найменше, всього 1,5% Дубко отримав не у якомусь із міст, що було б логічно, зважаючи на аграрний характер як його програми, так і електорату, а у цілком сільському Іванівському районі Берестейщини, який на півдні межує з Україною. Загалом, центральна Берестейщина, як і Могилівщина — зона пониженої підтримки кандидата. І навпаки, саме в цих районах Лукашенко здобув істотно більше за середній по країні результат. Так, у Іванівському районі Лукашенко отримав понад 62% голосів, і таким чином так забрав у Дубка майже весь «колгоспно-орієнтований» електорат.



Кандидат від партії комуністів Білорусі Василь Новіков зайняв останнє місце з 4,3% голосів. Тут простежуються прямі паралелі з електоральною географією України, а саме низькі показники комуністів на заході країни. Це пов’язано із тим, що і західна Україна, і західна Білорусь у міжвоєнний час входили до складу Польщі. Виняток — Малоритський район Берестейської області, де Новіков отримав 9,9%.

Мапа перших місць. Тут все доволі однозначно. Лукашенко переміг майже всюди. Нечисленні винятки: декілька районів та міст північно-західної Білорусі, де переміг націоналіст Позняк, місто Борисов Мінської, та два райони на сході Гомельщини, де переміг Кебич, а також Полоцький район Вітебщини, де Лукашенко та Кебич отримали рівний відсоток: на мапі — штриховкою. У Мінську Шушкевичу вдалося в одному з районів вийти на перше місце, іще в двох переміг Кебич. В решті переміг Лукашенко.


Мапа других місць. Ті самі тенденції, хіба що додався новий кандидат — Дубко, який зайняв друге місце у декількох провінційних районах, а також у Гродненському районі — своєму рідному.


Дуже показова карта з надзвичайно чіткою географією.

В більшості міст на останньому місці — «аграрій» Дубко.

В сільських районах західної Білорусі — комуніст Новіков.

На сході — Шушкевич або Позняк. Причому, якщо Шушкевич зайняв останнє місце в більшості районів Могилівщини, як антипод до Лукашенка, то Позняк – на Гомельщині та у прикордонних з Росією районах Могилівщини та Вітебщини.

Деякі райони замальовані штриховкою: там 5-6 місце поділили два кандидати.


Ключову помилку, на мою думку, зробив Кебич, який вирішив пересісти з Прем’єрського у Президентське крісло, в результаті другого так і не здобув, а перше втратив. Показово, що в Україні у 1994, у ці ж таки липневі дні представник «старої» номенклатури Кравчук свої другі вибори програв Кучмі, який, як і Лукашенко, теж ішов на вибори з популістсько-проросійськими гаслами. Задля справедливості, щоправда, зазначу, що Леонідові Кучмі потім вистачило далекоглядності відмовитися від ідеї другої державної мови, та і зовнішньополітична його політика, попри в цілому східний напрямок, все ж була не настільки проросійською, як у Лукашенка.

Станом на 1994 рік шанси Кебича на перемогу були суто мінімальні, бо більшість населення уже поклала на нього відповідальність за економічні проблеми, і, зокрема, гіперінфляцію білоруського рубля початку 90-их. Адміністративним ресурсом Кебич зміг домогтися свого виходу до другого туру. Але хто б не був його опонентом там — він би вигравав, бо на ньому не було в очах громадськості тої відповідальності за економічний стан країни, що її виборці вимагали від Кебича.

Надати Лукашенку можливість «засвітитися» — це наступна помилка Кебича. Без доступу до ЗМІ, яку Лукашенко отримав завдяки своїй діяльності, як голови антикорупційного комітету, він навряд чи взагалі зумів би стати кандидатом.

Ідея «просування» Лукашенка у другий тур була цілком провальною. Ризикну припустити, що якби до другого туру в парі з Кебичем вийшов лідер БНФ, Зенон Позняк – то він би, принаймі, не отримав 80% голосів, як це зробив Лукашенко — через об’єктивно існуючі на той момент стереотипи у частини населення щодо «націоналістів».

Втім, «не проросійська» опозиція теж припустилась помилок.
Ключова — це відсутність прохідного кандидата від цієї опозиції до другого туру і нездатність домовлятися задля спільної перемоги. В сумі, нагадаю, Позняк (12,8%) та Шушкевич (9,9%) отримали 22,7% голосів. Цього було більш ніж достатньо якщо не для перемоги, то для виходу у другий тур — так точно. Ідеальним варіантом, на мою думку, було би висунення всесвітньовідомого білоруського письменника, депутата від БНФ Василя Бикова як кандидата від об’єднаної не проросійської опозиції. Він би не просто збирав практично всі голоси Позняка і Шушкевича, а, певен, відтягнув би чимало і у Лукашенка та інших кандидатів. Щонайменше, протестного голосування за Лукашенка у другому турі не було би.


У зв’язку з подальшою тотальною фальсифікацією чи просто «малюванням» результатів виборів, у дослідників немає достовірних даних щодо подальших електоральних процесів у Білорусі та географічних її особливостей.

Висловлю свої припущення щодо загальних змін, які мали би відбутися, і які проявляться, коли в Білорусі відбудуться другі, після 1994 року, вибори.

Мовний фактор. Фактично, мовного поділу більш не існує. Білоруська мова де-факто є мовою максимум 1 — 2% населення, а соціальна структура білоруськомовних — це міська, частіше, гуманітарна інтелігенція. Інші білоруськомовні — це люди найстаршої вікової категорії найбільш віддалених, провінційних сіл.

Релігійний фактор. Фактор існує, причому, без суттєвих регіональних змін. Гродненщина — переважно католицька, решта країни — переважно православна та атеїстична.

Різниця між містом і селом. Фактор, найімовірніше, збережеться, чи навіть посилиться.

Етнічний фактор. В Білорусі проявлявся, і найімовірніше, проявлятиметься, набагато слабше, ніж в Україні, але все-таки, він присутній. Попри те, що Білорусь, де-факто, це ще одна російськомовна країна, кількість етнічних росіян тут невелика а локальна концентрація — слабо виражена. Також наявний і фактор відносно чисельної (у порівнянні з Україною) і компактної польської меншини, аналогії чому в Україні нема. Попри те, що поляків у Білорусі 3,1%, а росіян — 8,3%, перші, в разі проведення демократичних виборів, матимуть перевагу компактного проживання. Так, поляки складають 80% населення Вороновського, 46% — Щучинського, 35% — Лідського районів Гродненщини. В той же час, максимальна територіальна концентрація росіян — це 15% у Полоцьку.

Цікавою подібністю можна назвати голосування столиць: мешканці переважно російськомовних столиць України і Білорусі, відповідно, Київ та Мінськ голосують не як аналогічні їм за російськомовністю регіони на сході країн, а в унісон, а то й випереджаючи західні, відповідно, україно- та білоруськомовні регіони. Так, якщо в середньому по Білорусі Позняк та Шушкевич разом отримали 23,7% голосів, то по Мінську — 42,1%. Аналогічно, і в Україні: у 2004 році в «третьому» турі голосування Ющенко в цілому по країні отримав 52% голосів, а по Києву — 78,4%.

Загалом, електоральна географія Білорусі початку 90-их значною мірою подібна до української: це і різниця між заходом та сходом, мовний, релігійний, урбаністичний фактори. В той же час, поляризація в Білорусі все ж носить дещо менший характер, чіткі електоральні розломи, що характерні для України — відсутні, переходи від однієї електоральної зони до іншої більш поступові, плавні.

Певний час після обрання Лукашенка Президентом Білорусі (даруйте за тавтологію) він іще не був єдиним керівником держави. Період з другої половини 1994 і по 1996 – це період встановлення диктатури. Показово, що на виборах до парламенту весною 1995 йому так і не вдалось сформувати лояльний до себе склад Парламенту. У 1996 він зрештою ліквідував однопалатну Верховну Раду, і призначив склад нового, що отримав назву «Національні Збори». (біл. Нацыянальны Сход).

Що цікаво, то це те, що фальшування виборів Лукашенко визнав особисто і публічно.

«За мене на останніх виборах проголосувало, до відома, 93% (виборців). І я зізнався потім, коли мене просто почали душити, що ми фальсифікували вибори. І я грубо сказав: "Так, фальсифікували". Я віддав наказ, щоб не 93% було, а десь-там 80, я не пам’ятаю скільки»

Щире зізнання, як відомо, полегшує кару за злочин. Втім, в даному випадку, жодних правових наслідків, як-то імпічмент, позбавлення волі чи навіть передбачена білоруським законодавством смертна кара щодо нього застосовано не було.