You are viewing [info]gilgames_feanor's journal


Ко дню "Победы" посвящается.

Оригинал взят у [info]tapirr в Вышла книга о зверствах советских солдат


В Германии вышла книга о зверствах советских солдат, написанная жертвой 

"80-летняя немка Габриэла Кепп издала книгу "Почему у меня не было секса", в которой рассказала о зверствах Советской Армии в Берлине.

В Германии издана первая книга, посвященная сексуальному насилию, которое осуществляли военнослужащие Советской Армии в оккупированном во время Второй мировой войны Берлине.

Автор книги, 80-летняя Габриэла Кепп, нарушила многолетнее табу на публикацию подобной информации и не побоялась поставить на обложке книги, которая называется "Почему у меня не было секса", свое настоящее имя.

Габриэла Кепп рассказывает, что она до сих пор видит во сне эти ужасы, и больше никогда в жизни не вступала в сексуальную связь с мужчинами. По ее словам, фраза "Фрау, ком" ("Женщина, пройдите"), произносимая советскими солдатами, была очень страшной для немок того времени. Эпидемия массового насилия распространилась настолько широко, что Ватикан выразил готовность разрешить аборты некоторым из жертв.

Ранее этой теме была посвящена лишь одна книга, "Женщина в Берлине", автор которой предпочла остаться неизвестной.

В интервью немецким СМИ Габриэла Кепп подчеркнула, что она считала себя обязанной рассказать о зверствах Советской Армии от имени всех жертв, потому что "кроме нее, это сделать уже некому". В период, о котором идет речь, девушке было всего 15 лет.

По данным экспертов, в среднем каждая из жертв, возраст которых варьировался от 9 до 90 лет, была изнасилована 12 раз - в 1945 году в Берлине находились около 5 миллионов советских солдат. Для многих женщин в возрасте от 80-ти до 90 лет этот акт насилия оказался смертельным.

Фройлен Кепп была изнасилована четыре раза в течение одних суток. Она еще помнит пожилую женщину, которая выдала ее советским солдатам. "А где маленькая Габи? - спрашивала та, вытаскивая девочку из-под стола, где она пряталась.

Отметим, что российские власти продолжают отрицать факт массового насилия, совершенного советскими военнослужащими в отношении немецких женщин."

http://podrobnosti.ua/society/2011/05/16/769633.html

также по теме:

http://tapirr.livejournal.com/2529180.html

http://tapirr.livejournal.com/2411894.html

ещё ссылки )


**

От себя добавлю, что дедульки (сталинские одуванчики), выползающие в эти дни на улицы, возможно тоже причастны к преступлениям, массово совершавшимся Красной Армией в период 1939-1945. Хотя их всё меньше. Но те, кто ещё остался, вполне имеют шанс предстать перед судом. Военные прeступления не должны иметь срока давности.

  • Leave a comment
  • Add to Memories

Боже мой, что твориться в мире.... какая ж сатанинская глубина в душах наших людей...

Оригинал взят у [info]tapirr в Советский солдат  насильник

http://echo.msk.ru:34567/att/bcst-51701-snd1.mp3

Какая молодец Юлия Латынина. Правда должна доходить до людей.

Правда о том, что на войне не бывает "хороших" и "плохих".

О том, что в 1941-45 одни фашисты  - коричневые - воевали против других фашистов - красных  ( это не значит, что с той и с другой стороны не было обычных, нормальных людей - были. Были простые граждане Германии и СССР, которых никто не спрашивал, хотят они защищать своих мерзавцев-вождей. И нижеописанные преступления совершали не все немцы и не все советские).

Понятно, почему эрефная гос. власть вопит о "Великой Победе"  (Латынина кажется тоже об  этом говорит): потому что у власти нет идеи, нет идеологии, и на её мнсто она пытается поставить историю.

Но нам-то с вами зачем это нужно? Мы историю должны просто знать, просто изучать, а не делать из неё идола.

Так какая правда должна доходить до людей? Не только о преступлениях немецко-фашистских захватчиков, но и о преступлениях Советских войск на захваченных ими (обычно это называется "освобождённых") территориях.

Я приводил у себя здесь в жж

об изнасилованиях в Восточной Пруссии

об изнасилованиях в Германии -  английского историка Бивора, который писал об этом. Про него тут же начался крик: "Это враг! Ясно, почсему он пишет такое про Красную Армию! Он ненавидит всё советское!"

А вот вам свидетельство ветерана, советского писателя Леонида Рабичева.

(слабонервных прошу не читать)

Он родился в 23-м году, который старший лейтенант запаса, который прошел всю войну – с декабря 42-го года лейтенант, командир взвода сотой отдельной армейской группы при управлении 31-й армии, воевал на Центральном, 3-м Белорусском, 1-м Украинском фронтах, участвовал в боевых действиях по освобождению Ржева, Сычевки, Смоленска, Орши, Борисова, Минска, Грозного, в боях в Восточной Пруссии от Гольдапа до Кенигсберга, в Силезии и Данцигском направлении, участвовал во взятии городов Левенберг, Бунцлау, Хальсберг и других. В Чехословакии дошел до Праги.

Из программы Латыниной:

"Что это была за война? Я хочу процитировать  несколько слов из воспоминаний Леонида Рабичева, известного члена Союза художников, члена Союза писателей. Фронтовые воспоминания, он тогда был лейтенантом.

Из 42-го и 45-го года. 42-й год, деревня Новое Дугино, <немнцкие> фашисты:

«На обочине дороги лежал мертвый мальчик с отрезанными носом и ушами. Отступая, немцы согнали всех стариков, старух, девушек и детей, заперли в хлеву, облили сарай бензином и подожгли. Сгорело все население деревни».

А вот Восточная Пруссия, февраль 45-го года. Это уже наши (так Латынина называет красных - tapirr) наступают, и Рабичев занимает дом:

«Во всех комнатах трупы детей и стариков и изнасилованных и застреленных женщин. Изнасилованных наступающими российскими войсками. В нашем дому три больших комнаты. Две мертвые женщины и три мертвые девочки. Юбки у всех задраны, а между ног донышками наружу торчат пустые винные бутылки. Я иду вдоль стены дома. Вторая дверь, коридор и еще две смежные комнаты – на каждой из кроватей, их три, лежат мертвые женщины с раздвинутыми ногами и бутылками».

Перед эти Рабичев описывает другую картину – как его машина едет вдоль шоссе, и вдоль всего шоссе, на котором Красная армия настигла беглецов, этих женщин, этих девочек не сотнями, а тысячами насилуют. И как его люди становятся в эту очередь. Цитирую:

«Женщины – матери и их дочери – лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами. Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону. Бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. Потрясенный, я сидел в кабине полуторки, шофер мой, Демидов, стоял в очереди, а мне мерещился Карфаген Флобера, и я понимал, что война далеко не все спишет. А полковник, тот, который только что дирижировал, не выдерживает и сам занимает очередь, а майор отстреливает свидетелей, бьющихся в истерике детей и стариков».

Вот Рабичев спрашивает себя, описав эту сцену, - почему это? и отвечает, что виноват Черняховский, потому что после того, как его армия, 31-я армия, была переброшена на Первый Украинский фронт, на второй день по приказу маршала Конева перед строем было расстреляно 40 солдат и офицеров, и ни одного случая убийства и изнасилования мирного населения в Силезии не было.

<т.е. не расстреляй перед строем маршал Конев 40 насильников , и на Первом Украинском фронте было бы тоже, что и в Восточной Прессии, понятно? - tapirr>


Почему же, спрашивает Рабичев, этого не сделал генерал армии Черняховский в Восточной Пруссии?

Развивает она эту тему далее. Более обширный фрагмент рашифровки программы "Код доступа" под обрезкой:



читать )

Вся тема


Постійні дебати на теми національності, космополітичності, націоналізму і соціалізму, українського і російського, зрештою перейшли межі формату коментарів і повідомлень і сягнули виміру нотатки. Мабуть, це момент доростання до критичної маси. Ці думки, зрештою необроблені і фрагментарні - це лише спонтанні і хаотичні нариси, які виникли під час дискусій з цього приводу і які просто захотілося викласти у більш поєднаній формі. І головним імпульсом до написання стало питання про іншу мову в Україні - питання, що інколи пробуджується в політичному просторі, насамперед з політиканською метою, але пробуджується воно не просто так, значить, є потенції, грунт для його існування.Отже...



В этом вопросе надо разделять личные ценности и философско-политическую позицию, мое мнение и мою философию. Моя позиция – это мой ответ на вопрос «С кем ты?». Моя философия – мой ответ на вопрос «Что есть истина? Каково истинное положение дел?». Истинное, правдивое описание этих дел не = мой выбор стороны в этих делах.

 Философская позиция

Естественно, глупо сейчас верить в существование объективной нации, ее онтологическое бытие. Нация это 1) воображаемое сообщество (imagined community – Б.Андерсон), которая, возникая на объективной этнокультурной основе (существование некоего племени-народа, с его историческим языком и культурой), является феноменом сознания и волевого выбора – КОНСТРУИРОВАНИЯ НАЦИОНАЛЬНОЙ ИДЕНТИЧНОСТИ (nation-building). В XIX в. настало такое время, когда везде начали открывать такие уникально-специфические жизненные миры этносов и созидать нации. Украинцы были тут одним среди всех. Итак, нация есть сознательный акт выбора, основанный на субъективной воле, которая обосновывается с помощью реально существующих исторических и лингвистических аргументов.

Но в ХХ в. те субстраты, на которых создались модерные нации, размылись, вследствие глобализации, индустриализации, а кое-где и вследствие кровавых репрессий. Поэтому территория Украины, украинского народа, до 1860-х в принципе монолитно заселенная украинцами, говорящими по-украински, оказалась заселенной кучей иммигрантов (русских, которые вытеснили старые меньшие корпорации других иммигрантов – поляков, немцев, румын, евреев). Вследствие исторических катастроф этническая карта Украины превратилась в биполярную, где идет противостояние между украинцами и русскими. Сия грань пролегает прежде всего не в генетико-биологическом происхождении, а по линии сознательной идентичности (нации, которая есть imagined and reasoned community), которая выражается в сознательном акте самоотнесения к данному воображаемому сообществу (в частности и в актах говорения на языке Х).

Здесь я делаю пару замечаний наблюдателя: в Украине и Беларуси как нигде в Европе ПОЛИТИЧЕСКИ обострён языковой момент. Обострён он как субъективно (политические махинации), так и объективно (то, что даёт возможность быть сим махинациям). Объективный  элемент в том, что исторически так сложилось, что созидание нац.идентичности в «Западной Руси» производилось через апелляцию к языковым и историческим отличиям жизни населения данной территории. Язык ставал везде важнейшим элементом нац.идентичности. Но здесь вопрос осложнялся в том, что нигде на территории Европы обособляемый «язык» не был настолько близок к «Языкам», от которого он обособляется, настолько, что можно было назвать его наречием этого второго «Языка», как это сделали поляки и русские. Поэтому вопрос о языке стал радикальным – потому что никому не приходило в голову считать польский язык наречием русского, и никогда в жизни даже при массовых арестам в Польше 1860-х, польский язык НЕ ЗАПРЕЩАЛСЯ И НЕ ОТРИЦАЛСЯ, как украинский или белорусский. От акта политико-идентификационного выбора непосредственно зависело существование данного «языка-наречия», местной культуры, ее статус и сохранение самого народа в его отличных этнокультурных свойствах. (1) Будут ли малороссы обречены на роль локального наречия и субварианта русской к-ры, который со временем должен слиться (или сольётся силою естественных сил, как ты Влад, говоришь) с великим общерусским языком – или (2) малорусское наречие таки отдельный язык, малорусская к-ра таки не вариант русской к-ры, а самостоятельная культурологическая, филологическая, историческая единица? Если (2), то тогда малороссы имеют право соединиться на своей земле и осуществлять «в своїй хаті свою правду і силу і волю», и тогда они будут хранить свой уже не наречие, а полноценный язык, инаковую и уникальную культуру, специфическую и особую историческую память, и соответственно, всё это будет их уникальной национальной идентичностью?

В свое время Драгоманов и вся украинофильская интеллигенция ответили за (2) вариант. Потому что туземное население было украинцами – в подавляющем своем большинстве, если не считать Крыма.

Сейчас, может быть, этот вопрос бы и не стоял, и мы бы с тобой не спорили, а проект Драгоманова о швейцарской модели осуществлялся бы – если бы древняя ситуация, над которой не властен ни ты, ни я, не воспроизводилась вновь и вновь прежде всего тем, что до сих пор значительное кол-ство людей, особенно русских, регулярно и радикально ставят под сомнение вообще существование и самобытность всего украинского. И в отличие от тебя, им только дай власть, они глазом не моргнут, чтобы тебя первого, как «сочувствующего украинскому сепаратизму и национализму» (ибо ты смел с ними спорить, говоря о правах украинцев на богослужение) отправить на Соловки. Я говорю истину, потому что имеются много исторических фактов, как так случилось с марксистской и другой интеллигенцией в СССР, и как сейчас «русофилы», а лучше говорить, как в XIX в. «руссапёты» относятся ко всему украинскому. Поэтому отнюдь не с подачи укр. «нациков» реактуализируется сей вопрос.

Итак, моя философская позиция к этому чисто констатативна:

1) Нация не существует до человека, она есть плод сознательной человеческой активности по самоидентификации, которая при этом может использовать некий материальный историко-лингво-культурный элемент. Нация есть плод человеческого сознания, imagined community, - но я не считаю сознание «не-реальностью», как Маркс, а скорее «иной реальностью», одной из форм бытия (т.е. бытие в сознании/воображении для меня не = иллюзорно-мнимо-кажущееся, а скорее реально сущее в измерении человеческого и социального бытия как действующая причина (causa efficiens, мой перевод неправилен с латыни, но перевести правило не могу) человеческих осознавательных и мыслительных практик, т.е попроще, оно реально влияет на людей, значит, имеет бытие реальное), а реальность шире материальности.

2) В процессе этой идентификации особое место занимает в наших условиях язык, который в силу разных лингво-политических практик сильно заполитизирован, и всегда являлся крупнейшим фактором политики и информационной войны.

3) Процесс не завершен, и сейчас продолжается борьба за идентичность – ту или другую.

4) В этом процессе я считаю недопустимым жертвовать человеком ради абстрактной идеи нации. Но идея нации есть не метаантропологический феномен (т.е. не надчеловеческий), а антропологический, человеческий феномен. Украинская нация есть ТАКЖЕ акт человеческого выбора и акт личности, т.е. «Нация» есть продукт и плод «Личности». Поэтому противопоставлять «нацию» и «человека» не верно. Национальность – модус человечности (Драгоманов). Национальный выбор – акт людей, который может использовать аргументы от природы или истории, но в корне своем есть сугубо антропологический, человеческий акт, а не сверхчеловеческий феномен.

 
Личное мнение


А теперь моя позиция в аспекте личных ценностей, как живого деятеля в нашу эпоху, а не как философа, который должен соблюдать некоторую отстраненность от событий для их научно-философского осмысления.

Мой выбор опирается на то, что для меня дорога украинская культура, традиция, язык, и след. – идентичность. Язык, история, память и вера народа, на земле которого я родился – для меня не пустой звук. И в эпоху глобализации и борьбы цивилизаций, когда целые народы, может быть, ментально исчезнут с ноосферной (ментальной) карты мира, я не хочу, чтобы украинское исчезло, и всеми силами буду возрождать его. В то же время, я стараюсь действовать в пределах разума и гуманности, т.е. совместить охранение украинскости с залогом человечности. Поэтому я выступаю за разумную защиту украинских «исторических прав», которые не должны стать тиранией и ради которых нельзя никого убивать. С другой стороны, другие стороны должны их уважать, по крайней мере, не оскорблять. Последнего, однако, со стороны русских я не вижу. Поляки, евреи, цыгане, татары пишут по-украински документы, и не плачут. Только русским, которым декларируют, что они наши ближайшие родственники, «Русский мир», ужасно тяжко и важко писать по-украински. Одно из двух – или ничего такого, и РМ не существует, раз вам тяжелее написать заявление по-украински, или это вопиющее неуважение к туземному народу?! Учитывая тот историко-этнический факт, что подавляющее большинство русских прибыло сюда на волне индустриализации ХІХ-ХХ вв., когда украинское начало целенаправленно преследовалось и уничтожалось политикой России, а в ХХ в. репрессии буквально смели миллионы украинцев (в основном), то поведение русского нацменьшинства напоминает поведение албанцев в Косово, которые, пользуясь гибелью и бегством десятков тысяч сербов, заселили древние священные для сербов территории, а потом, прикрываясь либерализмом, огнём и мечём выгнали сербов из исторических земель. Или на гостя, который прикрывшись слабостью хозяина, предъявляет свои права на его квартиру под предлогом своего длительного там проживания. Я заранее оговариваю, что имею ввиду не абстрактное «происхождение», потому что среди руссапётских ультрас больше всего этнических малороссов, а языковую идентичность.

При этом я уважаю право каждого человека говорить, писать и мыслить на том языке, на котором он хочет, создавать школы на своем родном языке (!!!!!! – этого права украинцев регулярно лишали!!!!), свои культурные центры и прочие штуки. Это все – средства выражения душевного, личного действия каждого из таких людей.

Поэтому я и считаю, что надо гарантировать право каждого меньшинства творить все свое душевное на родном языке. Но при этом уважая статус украинского народа, который на этой земле является автохтоном, и употребляя в административно-деловодческом пространстве украинский язык. И претензию на «второй государственный» я считаю трижды необоснованной:

А) делопроизводство – это не личное душевное экзистенциальное, тут не стихи пишут и не детей учат. Юридический язык максимально безличен, поэтому личностные творческие потенции тут ни при чем. Юриспруденция – язык рассудка, который может быть выражен на любом языке.

В) Тем более, что в Украине ни для кого не будет большой трудностью написать заявление на украинском. Мелочь – а приятно =) Это есть символический акт уважения к украинскому народу, который в Украине занимает то же место, что французский во Франции, русский в РФ, польский в Польше. Если кому-то это не нравится, доказывайте вон французам. Я посмотрю, что они вам скажут! Наконец, наличие меньшинств не дает оснований для второго государственного языка ТОЛЬКО ПОТОМУ, что, как ты сказал, для уважения прав и свобод личности. А почему тогда не ввести китайский, армянский, цыганский?? Они ж тоже «право имеют», а не «твари дрожащие»? Где порог величины того «меньшинства», когда оно может себе позволить требовать второй госязык?

По мне, ответ на последний вопрос многогранен – зависит от роли этого нацменьшинства, от статуса этого меньшинства в других странах и его собственного этнокультурного состояния, от целей, преследуемых требователями «в интересах» этого меньшинства. Попроще – насколько это меньшинство велико, живет ли оно только в Украине, или где-нибудь еще, какие условия его пребывания вне Украины, какое состояние его языка и культуры (вымирающее, здравствующее и т.п.).

В случае русского – русские не бедные гагаузы, у которых нет своего государства, а язык на грани вымирания – у русских есть свое гигантское гос-ство, своя мощная культура и русский язык здравствует и вымирать не собирается (т.е. «спасать от вымирания национальную культуру русской народности» нам не надо, и развивать ее нам тоже ахти не горит – они там сами себе в РФ разовьются как хотят, т.е. заботиться нам о сохранении русской к-ры не стоит, на то у русских свое гос-ство). Притом роль русских в истории украинцев совсем не однозначно-позитивна! И сейчас «русское меньшинство» (я имею ввиду не реальных русских и русскоговорящих, а те политиканские силы, выступающие от имени этих простых людей) также отыгрывает в Украине по отношении к украинскому народу, к-ре, идентичности ну совсем не приличную и не этичную роль, а то и откровенно отрицательную, хамскую и враждебную. Пока Россия не свыкнется с мыслью, что мы, украинцы, так же отличны от русских, как поляки или молдаване или литовцы – «русское меньшинство», «русский вопрос» (которого по сути нет, ибо это все скорее политиканство, которое использует простой русскоговорящий народ в Украине) не лишится своей агрессивной политической окраски и в результате – будет враждебным к таким же личностям и людям украинцам. И самое отягчающее обстоятельство – что будет отрицать украинцев прямо на их родной земле!

Мне можно возразить – при чем тут «отрицать существование украинцев», когда просто говорят о втором языке?

С)Но не понятен статус – ГОСУДАРСТВЕННЫЙ. Такой статус дается тогда, когда две национальные общности играли равную созидательную роль в построении данного гос-ства, когда гос-ство является плодом союза национальности 1 и национальности 2.. Напр., в Швейцарии франкофоны, германофоны и италофоны равно участвовали в создании Швейцарской Конфедерации. Так  же в Бельгии, в Квебеке. Но в Украине не так, и русские как минимум не являются соавторами украинского народа и гос-ства (отдельные великороссы не считаются, а конкретность формулы «украинский народ» показывает, что русские отнюдь не со-трудники, а скорее соперники, что собственно и сами русские признают, называя себя меньшинством). Русские не автохтоны, не туземцы, простите, их предки пришли на эту землю, покорив нашу страну. Но они сейчас полноценные граждане Украины. Но это не дает им право претендовать на равную роль в том, против чего их гос-ство боролось долгое время. Как бы там ни было, но прав на общегосударственный статус я не вижу.

Было бы резонным поднять вопрос о региональных языках. Но о региональных языках было сказано выше – сложно назвать «русскими регионами» Харьков, Запорожье, Херсон, Николаев, и даже Днепропетровск. Четко русскими можно назвать только Одессу и Крым. Но –  наличие меньшинств не дает оснований для второго регионального языка ТОЛЬКО ПОТОМУ, что, как ты сказал, для уважения прав и свобод личности. А почему тогда не ввести китайский, армянский, цыганский? С точки зрения вышеизложенных в п. «В» начал (роль, статус и цели нацменьшинства), статус региональных языков я бы дал только крымским татарам, потому что они автохтоны (они имеют более всех исторические права на Крым – простите, греки не претендуют, а тавров нету, ну а скифы – вилами по воде писано =))), у них нет нигде своего гос-ства и они чуть ли не вымирающая культура. У русских же нет ни права автохтонности (скорее антиправо завоевателей и эксплуататоров), ни проблем выживания, ни – что самое главное – проблем с «родственным» (как они сами говорят) украинским языком (вот для татар это действительно может быть проблемой, ибо восточнославянские и тюркские языки сильно отличаются). Зато вот есть проблема с уважением к этому «младшему брату». Но только, насколько бы младшим брат бы ни был (неважно, кто тут младший, исторически скорее великороссы моложе), но это не дает права никому вести в доме младшего брата как хозяин, не уважая брата. К сожалению, только со стороны русских в наш постмодернистский век можно услышать огульное отрицание Украины и украинства, так что – только абсолютный мечтатель-теоретик может при этом потакать явно неблагородным целям т.наз. «русского меньшинства» (кол-ство публикаций оного искать долго не надо).  Пусть русские пишут сколько угодно по-русски, пусть создают корпоративные школы на русском, пусть хоть слагают мантры русскости, - но пусть при этом уважат интересы таких же людей, украинцев, на украинской земле в украинском гос-стве, так же, как они уважают интересы немцев в Германии.

Наконец, остается чисто эмпирический аргумент, на закуску, после всех этих умозрительных пассажей. В украинском случае есть основание ссылаться на эмпирическое обоснование тезисов политической значимости языка для государственного суверенитета и в конечном счете для культурного выживания туземной нации.После введения русского вторым государственным языком - белорусский язык почти вымер, как мамонт, а белоруссы оказались на своей земле в качестве преследуемых "националистов", когда в белорусском Бресте на празднования Лукашенко издает приказ "не допустить принудительной и искусственной белоруссизации"! Историко-культурологически для того, чтобы уничтожить дух народа и подорвать силу и свободу гос-ства, нужно лишить его самосознания, которое есть основой самостоятельности, т.е. языка и культуры. Это прекрасно понимать в России, и на пропаганду русского языка выделяют бешеные денежки, работает проповедь русского мира патр Кирилла и Ко..
Итак,  не хочу), чтобы Украина потеряла независимость и стала колонией РФ (духовной или физической, не важно).
А введение русского второго не приносит никаких значительных выгод (частное употребление языка (в личной жизни, творчестве не уменьшится, а удобство юридического узуса - сомнительно, притом затраты на двойную документацию - лишние расходы гос-ства; в сохранении же от вымирания русский язык не нуждается).

Вывод: введение русского второго а) невыгодно, б) бессмысленнно, в) чревато подрывом национальной безопасности и свободы. На сим положу временное окончание моим спонтанным рефлексиям

P.S. Особлива подяка за натхнення у полеміці моїм опонентам - Владу Хмельницькому, та ін.



  • Leave a comment
  • Add to Memories

http://www.religion.in.ua/main/daycomment/15040-chudacki-dumki-pro-ukrayinsku-cerkovnu-spravu-xristiyanska-perspektiva-dlya-suspilstva-mizh-kanonami-cerkvi.html
Ці міркування постали протягом тривалого спостереження за внутрішнім життям Церкви, за політикою у Церкві та Церквою в політиці. Може, вони здадуться дещо надмірними чи надто запальними, проте це є лише міркування трохи стороннього, але небайдужого спостерігача… Це радше результати деяких роздумів, міркувань, нариси думок, які ми ризикнемо презентувати шановній громаді «Релігії в Україні». Це радше роздуми з приводу різних ідей і подій, які оформлені у дещо хаотичному нарисі, своєрідних «думках чудака», які, звичайно, насамперед є пропозицією до роздумів.

 

Чудацькі думки про українську церковну справу: християнська перспектива для суспільства між канонами Церкви

 



Ще у грудні минулого року почалися розмови про християнську політику, роль християн у перетворенні суспільства на найвищому рівні, у зверненні чільників УПЦ КП, УГКЦ, УПЦ МП, гучно названому «Декларацією Першого грудня». Цьому були присвячені роздуми М. Мариновича та Ю. Чорноморця, між якими навіть спробувала блиснути полеміка про моралістичний чи політичний шлях участі християнської громади у суспільному житті. Події в російській та українській політиці поставили християн перед проблемою участі Церкви у політичному житті (дебати в РПЦ стосовно виборів в Росії, виступи митр. Агафангела на захист Путіна тощо), а останні події, пов’язані із хворобою митрополита Володимира та фактично боротьбою між митрополитами Павлом, Іларіоном та Агафангелом і архієпископом Олександром – вказали на суттєву проблему для церковного життя у його політичній перспективі. Проте всі ці проблеми є лише верхівкою айсберга, коріння якого нам належить виявити. Для нас головне – не втопитися у деталях церковної та державної політики, не втратити із поля умогляду радикальну проблему поведінки християнина у суспільстві, політиці, держави, втримати власну думку на глобальній проблемі реалізації покликання Христа, зверненого до всіх християн.

 

  1. Християнство та політика

 

Існують різні позиції щодо відношення християнства та політики: 1) аполітизм, який гидує політичним життям, заперечує участь християн і Церкви у політиці, апелюючи до слів «Що спільного між Христом та Веліаром?» (2 Кор. 6:15) та «Кесарю – кесареве, Боже – Богові» (Мф. 22:21) (ця позиція по-гностичному бридливо відвертається від політичного світу, прагне вийти за його межі у простір чисто молитовного діяння, чистої аскези – тобто повністю трансцендувати Церкву); 2) принцип симфонії, який, навпаки, імплантує Церкву у політичний порядок, ув’язує її із політичними інститутами і стоїть на тому, що Церква і держава (Імперія) наче два крила і дві руки Божої влади (тлумачачи Мф. 22:21 у плані не обридження світу, що у пітьмі, а у плані розмежування повноважень спільної справи). Поки що обмежимося цими типовими версіями. Осмислюючи їх, слід насамперед вияснити, що є політичне як феномен людського буття. Нам заважає наш пострадянський культурний стереотип, що політика – це щось брудне, пов’язане із партійною боротьбою, олігархічними кланами та безпринципністю. Але в англійській термінології є відоме розмежування policy (будь-яка суспільно-значуща громадська діяльність людей, яка стосується громадського простору життя як спільної справи усіх громадян) та politics (все, що пов’язане із партійною, парламентською, владною боротьбою, конкретними владними інституціями та політичною практикою – практичні моменти суспільно-громадської природи людини). Власне категорія політичного походить насамперед від policy, вказує нам на громадський вимір природи людини, на наявність певного спільного простору, про який ми маємо турбуватися, не полишаючи його [1]. І тут актуальне питання про роль Церкви, яке стосується не тільки діяльності церковної ієрархії в політиці, а насамперед – природи Церкви як політичного феномену, тобто як громадського витвору, який є об’єднанням людей, спільнотою вірних, «спілкуванням святих та спільнотою спасіння» (communio sanctorum), що виражається у наявності різних служінь у Церкві, різних адміністративно-юридичних ієрархій, які, як би вони не називалися і не легітимувалися, формують Церкву як політичний простір і простір політики. І сформулювати відповідь на питання про роль християн у політиці і в розбудові суспільства.

 

Перед християнами в Україні стоїть нагальна потреба відповісти на виклики, зреагувати на ситуацію в країні. В умовах деградації системи влади, майже відсутності структур громадянського суспільства, а головне – повної девальвації моральних цінностей, важливих для християн, обмежуватися суто аскетичними, молитовними практиками – це не здорова поміркованість, а звичайний ескапізм. Ми маємо справу із моральним колапсом в суспільному просторі – у політиці, у бізнесі, в освіті, в медицині. Тому природно постає завдання виходу християнських принципів політики, освіти, економіки в громадський простір, створення тієї громадської, політичної сили, яка могла б мобільно реагувати на зловживання, захищати права людей і цінності християнської віри, і у перспективі – взяти відповідальність на себе за Україну. Як це зробити? Яка роль у цьому Церкви?

 

  1. Церква – закваска світу

 

«Висіль землі. Якщо ж сіль втратить силу (букв. - зглупіє), то чим осолиться? Ні на що вона не здатна, хіба тільки бути викинутою на потоптання людям. Ви є світло світу; не може критися місто, яке стоїть на верху гори» (Мф. 5:13-14)

 

«Подібне Царство Небесне заквасці, яку взявши, жінка поклала в три міри борошна, допоки не заквасилося все» (Мф. 13:33)

 

Що значать ці слова? Церква не є тільки спільнотою самих християн. Її межі сягають меж Всесвіту у рамках її відповідальності за світ, у межах її вселюдської місії. Вона є «закваскою для світу», яка має об’єднати усіх людей доброї волі. В цьому глобальне політичне завдання Церкви – стати центром тієї спільноти людей доброї волі, стати оплотом справедливості, блага, чеснот та мудрості. Церква (я маю на меті не лише ієрархію, а насамперед народ Божий) може і має сприяти створенню активного, згуртованого, готового до швидкого реагування суспільства, своєрідну метаполітичну партію, яка стане реальною спільнотою людей доброї волі, яка могла б бути дієвим фактором громадського спротиву і дії. Це не означає створити якусь формальну «християнську партію», якусь там «християнсько-консервативну партію» із власним оргкомітетом і балотуванням парламенту. Такі формальні утворення досить грубі і неповороткі для сучасної політичної реальності, і легко можуть самі стати елементами тієї системи, проти якої власне вони мають постати. Як показав досвід останніх масових виступів, найбільш ефективна і мобільна система – це неієрархізована і децентралізована громадська опозиція, об’єднана через соціальні мережі, неформальне спілкування в межах локальних спільнот, принципом єдності якої служать ідеї і принципи, а не формальна структура. Церква тут має виступити не в ролі партії, а саме в ролі морального лідера, який сприяє консолідації і навчає бути активними лідерами і громадянами. Церква зараз в Україні є (поки що!) єдиним масовим рухом і об’єднанням, яке витворює реальні спільноти мільйонів людей. І тому саме вона – ідейна спільнота – може стати реальним оплотом громадянського суспільства, яке виступить за християнізацію та реформацію України. Справжні масові партії можливі тільки на основі громадського потужного руху, а такий рух можливий тільки за існування тих консолідуючих моральних лідерів, якими мають стати Церкви.

 

Свщмч. Ігнатій Богоносець порівнював Церкву із римською армією, яка має свій ordo (порядок), полководців та воїнів. Єпископи в такому порівнянні отця апостольської доби є такими собі генералами, які ведуть армію Божу (Церкву воюючу, Ecclesiam militantem) на бій із ворогами. Але за іронією історії, роль єпископів змінилася так само, як і роль генералів – полководець доби Риму йшов поперед війська, перший вступаючи в бій і прикладом кличучи війська за собою, сучасні генерали сидять глибоко в тилу, і навіть віч-на-віч не зустрічаються з ворогом, що призвело до девальвації цінності військової доблесті та й до екзистенційного розриву між вояками та генералами. Подібне відбулося і в Церкві, в якій чим вищий сан, тим відірваніша особа від простого народу, від тих віросповідних ситуацій, від тих дискусій і питань, з якими зустрічаються прості християни, від того реального «життєсвіту» (Lebenswelt’у), який являє собою повсякденність сучасного християнина. Тому відбувається розрив між «вояками» і «генералами», втрата почуття реальності при впертій переконаності у власній правильності (через життя у власному стерильно-православному світі – це стосується не лише православних!), і як наслідок – розрив стратегії і тактики і через це невиправдані бойові втрати. У системі відбувся розрив зворотного звязку системи, через що адаптивність та мобільність системи радикально страждає.

 

  1. Канонічне право: засіб впорядкування життя Церкви чи репресивне знаряддя?

 

Розмірковуючи над історією Церкви в цьому аспекті, важко не помітити одної деталі – проголошення християнства державною релігією стало для християнства справжньою катастрофою. Я далекий від протестантського надміру судження, що нібито сама Церква відступила чи затьмарилася, втратила віру і Духа Святого – це є логічна підміна понять – але легітимація Церкви за часів Костянтина – Феодосія – Юстиніана призвела до того, що не тільки християнство стало державною релігією, але і держава певною мірою стала християнською релігією, не тільки Кесар став християнським, але і християнство стало Кесареве, і тут сергіанський принцип «ваші радощі і турботи – наші радощі і турботи», звернений до Сталіна, тільки відлунює принцип юстиніанської симфонії або слова Костянтина, що він теж є єпископ, тільки «зовнішніх справ»: «ваші турботи – наші турботи». Звичайно, це було не скрізь, не завжди і не всюди – Дух діяв і чинив Свої діла у монастирях, у душах святих, недарма цей час дослідники називає періодом розквіту індивідуальної (радше індивідуалізованої) духовності, що виражалася найбільше у персональній містиці і аскезі. Але принцип симфонії найбільш згубно відбився на політичному вимірі Церкви. Християнство позабуло, що воно було і покликано бути частиною громадянського суспільства (хоча така категорія виникає лише в XVIII ст.., але постає воно якраз із відділенням Церкви від держави і усвідомленням того, що релігійне і політичне – дві великі різниці), що Христос ніколи не мав світської влади і послідовно зрікався неї – і Церква захотіла стати владою, стати державою. Неважливо, чи християнство (Папа) узурпувало владу, захопило державу, чи християнство (Патріарх) було захоплено і підкорено державі – суть у змішуванні того, що розмежував Сам Господь.

 

З іншого боку, відбулася феодалізація Церкви і розпад її на стани (своєрідна становізація). Церква із своєрідної соборно-демократичної громади стала типовою феодальною структурою, впорядкованою за принципом сеньйор-васальної ієрархії, де є сеньйор (патріарх чи єпископ, чи благочинний, чи священник) і васал (кожен із них, крім патріарха). Можна заперечити, що патріарх підданий владі Собору, але, по-перше, на практиці патріарх мав владу і над собором, а по-друге, феодальна система передбачає певні обов’язки сеньйора відносно васала, можливість васала повстати проти сеньйора за умови недотримання угоди. Патріарх недосяжно вивищується над всією структурою Церквияк король, який зовнішньо подібний до звичайних людей, але оповитий для них особливим ореолом.

 

Проте назагал вийшло розшарування Церкви на духовенство і мирян – найбільш страшне кощунство, проти якого виступав Христос (це розмежування ми бачимо скрізь – від створення станової духовно-академічної освіти, до поділу на «Церкву, яка навчає» і «Церкву, яку навчають»). Сакраментальне служіння ієрархії – яке є дійсно священним – сакралізувалося у освяченість самої персони духовної особи і розриву зв’язку між станами Церкви. Непослух і протест проти сеньйора карався через церковний категоріальний апарат – із застосуванням біблійної і догматичної риторики (аж до «хули на Духа Святого»). Церковні протистояння за канонічні території чи автокефалії віддають духом феодальних міжусобиць, які ведуть великі «князі Церкви» (чого вартий сам вислів!) понад головами їхніх васалів і холопів.

 

Застережу, що в даному випадку я описую стан Церкви, який склався в сучасній Православній Церкві на теренах канонічної території РПЦ, оскільки історично не можливо провести таку пряму історичну генеалогію. В Україні, наприклад, аж до XVII століття зберігався звичай обирання духовних осіб народом Божим. Католицька Церква, феодалізація та ієрархізація якої відбулася у найбільш завершеному вигляді, після ІІ Ватикану звернула увагу на відновлення соборності і роль Народу Божого. Проте в сучасній РПЦ – і православних Церквах колишнього СРСР – ця проблема стоїть реально і гостро, виявляючи безправність положення священників, які схожі на кріпаків. Існують питання, пов’язані із юридичною фіксацією церковної власності (за патріархією, за єпархією, за громадою). Політика патріарха Кирила вирішує проблему через абсолютистську централізацію під владою Патріарха. Проте історія показує, що абсолютизм, який вирівнює політичний ландшафт, із фігурою короля, яка вивищується над ним, приводить до усвідомлення рівності усіх підданих і відтак – до демократичної революції. Проблема демократичності в наших умовах погіршується образом «демократії як зла». Існуючий стереотип про «погану демократію» є лише термінологічним непорозумінням, пов'язаним із печальним історичним досвідом пострадянської псевдодемократії. Природа ж демократичного устрою - у організації розмежувань і політичних противаг, які заважають будь-якій силі узурпувати владу й ім’я всього суспільства (відтак українська й російська політична дійсність не була демократичною, оскільки відбулася узурпація влади).

 

Поряд із цим у Православній Церкві спостерігається криза канонічного права – велика кількість канонів, яких не дотримуються, але згадають при нагоді когось покарати, невизначення канонами Церкви багатьох спільних питань і проблем, відсутність єдиного збору канонів, на кшталт католицького кодексу канонічного права, який виступив фактичної конституцією юридичного виміру Католицької Церкви. Ретельно розроблений кодекс канонічного права, який містить 1752 старих і нових канонів, детально і чітко описує права і обов’язки всіх членів Церкви, не забуваючи при цьому зауважувати, що ми торкаємося таїнственної, містичної реальності, яка навряд чи може бути описана нашими земними юридичними термінами, тому ми лише дещо окреслюємо деякі грані, які стосуються Церкви подорожуючої та сущої у світі, щоби полегшити реалізацію місії Церкви і здійснення цього містичного виміру, визначаємо певні норми, але не претендуємо на охоплення всієї безмежної повноти благодатного життя Церкви. Відтак існує потреба кардинальної реформи канонічного права, яка б впорядкувала адміністративно-юридичний вимір життя Православної Церкви, визначала би в ньому права і обов’язки усіх служінь і посад у Церкві, усіх чинів і станів Церкви. Такій реформі (або, мабуть, краще назвати – оптимізації) насамперед заважає сакралізація канонів і змішування їх у православній публіці із християнською догматикою, звідки випливає переконаність у незмінності канонів.

 

Це не означає канонічного релятивізму, тим паче посягання на вічність і недоторканість догматичної спадщини Церкви, але урівнювати христологічний догмат і канонічні територіальні поділи чи устав Церкви, який є теж елементом праванеадекватно, інакше б будь-яка зміна уставу підлягала би анафемі. Церква є живий організм, який природньо має розвиватися, вдосконалюючи власну каноніку згідно із новими умовами життя, які вимагають такої кардинальної оптимізації, яка б врахувала всі системи важелів і противаг, які убезпечили б життя Церкви від узурпацій та збочень, подолали б викривлення монархічного єпископату і відновили б образ соборно-демократичного устрою ранньої Церкви. Одразу слід зауважити, що автор не має на думці скасування єпископату або впровадження якогось пресвітеріанського устрою; мається на увазі в жодному разі не приниження єпископату, але глибинне осмислення ролі єпископа у Церкві – єдність Церкви у Євхаристії, за свщмч. Ігнатієм Богоносцем (де єпископ, там Євхаристія, а де Євхаристія, там Христос і кафолична Церква). Єпископ виступає емпіричним антропологічним фактом і фактором єдності Церкви, як образ єдності у Христі [див., зокрема - 2]. Відтак служіння єпископа та ієрархіїнасамперед служіння єдності Церкви у Таїнствах. Але така суттєва роль єпископів уможливила маніпулювання, яке зруйнувало соборний устрій Церкви – відтак є потреба відділити сутнісне та випадкове (акцидентальне) у служінні єпископа, виправивши надуживання владою в Церкві. Проблема ця актуальна і для католиків (поганий Папа може стати трагедією для Католицької Церкви, повторивши середньовічні катаклізми на Заході), і для православних (де часто кожен єпископ – папа, позиція священників наближається до безправності, а назагал – система, де ніхто не має свободи через відсутність прописаних прав і обов’язків, а миряни мають лише одне право і свободу або приймати все як даність, або вийти із Церкви, не маючи перспективи на щось реально вплинути).

 

Православна Церква (якщо вона є дійсно кафолична, а не партикулярно-східна) може створити собі оновлений кодекс канонічного права, який проголосить як благодатно-духовний, так і адміністративно-юридичний вимір впорядкування життя Церкви, захищаючи життя Церкви від зовнішніх збурень, де були б гарантовані права громад, єпархій, патріархії. Необхідно також врахувати форс-мажорні ситуації у житті Церкви, забезпечивши єдність Церкви в умовах екстремального політичного виживання (ця проблема також актуальна як для католиків – у випадку повторення Авіньйонського полону, так і для православних – про що свідчить досвід постійних розколів під час гонінь в РПЦ). Такий дискурс «прав і свобод» не означає «лібералізму», оскільки має спиратися на тверду віру в Христа Розіп’ятого і має на меті забезпечити ті свободу, рівність і братерство, а також порядок, які Христос заповідав між християнами.

 

Наостанок…

 

Як це стосується теми християнської політики? Без «оптимізації» внутрішнього життя Церкви, без подолання залишків феодалізму, без того, що називав митр. Гір Ліванських Георгій (Ходр) «обновою в Святому Дусі», без відновлення комунікативної (не лише містичної) єдності Єпископа і Народу Божого дієва участь християнських спільнот у політиці, християнізація політичного життя неможлива. Слід насамперед подолати станове розмежування, згуртувати розірваний народ Божий, армію Христа, як казав св. Ігнатій, щоб єпископ та священик були б у найтіснішому спілкуванні із мирянами – Церква залишається «єдиним Тілом» лише містично (така собі imagined community) [3], але не дієво-суспільно. Таке згуртування, в т.ч. за допомогою оптимізації канонічного права, могло б уникнути тих бентежних фактів, які пов’язані з деякими єпископами та священиками. В цьому напрямку можна було б застосувати деякі католицькі засоби (так само, як зараз, хоч не дуже ефективно намагаються на молодіжках Києва застосовувати протестантські методи): наприклад, ввести практику регулярних реколекцій для мирян, для священників, для ченців, коли вони можуть відпочити від послуху і проходять своєрідні курси посиленої молитви, посту, розмірковувань, відновлюючи свою віру і духовний ентузіазм під проводом досвідчених пастирів, ченців, мирян тощо. Існує гарна польська традиція різдвяних відвідувань парохом вірян своєї парафії, коли віряни його запрошують (якщо хочуть) додому, і він проводить духовні бесіди, знайомиться з реальним життєсвітом його парафіян.

 

Не менш важлива інформаційно-просвітницька діяльність Церкви, яка має перейти від спроб «гламурного офіціозу» до політики відвертості та чесності. Важливо розуміти просту деталь – християнство ранніх віків перемагало насамперед силою морального прикладу і внутрішньої солідарності любові, ніж за допомогою теологічних або політичних заходів; входження ж політики у Церкву, виникнення «політики від Бога» значно послабило проповідницьку міць християнства. Церква не має приймати участі в політичному житті істеблішменту – але парафії, громади, можуть виступити тими джерелами громадської організації, яка стане фундаментом справді об’єднаного християнства, яке буде твердо відстоювати християнські принципи в суспільному житті. Межі такої соціальної активності Церкви можуть і мають бути максимально протяжними – від простої солідарності взаємодопомоги милосердя та богословської фундаментальної науки, до організації потужних інституцій християнського громадського суспільства – християнських (православних чи католицьких) лікарень, шкіл, тощо.

 

Потреба такої оптимізації однаково потрібні усім церквам Київської традиції – якщо УГКЦ вже певним чином пройшла через неї за допомогою Риму (хоча її український топос та природа вимагають від неї реалізації цих принципів в реальному житті, про що неодноразово казав кард. Любомир Гузар), то Православна Церква дотепер стоїть перед питанням – оптимізація чи деградація. Тут УПЦ КП має більшу свободу дій і давно б уже могла б провести подібні перетворення, оскільки більш вільна від зайвої канонолатрії. Але головна відповідальність за Православ’я в Україні лежить на УПЦ (МП), як на Православній Церкві iure legis. Звичайно, глобальна канонічна реформа мала би стати головним питанням Вселенського собору, але Помісна Церква, якою має бути Українська, могла би проявити ініціативу в цьому випадку, ставши прикладом розумного оновлення.

 

Зрештою, християнська політична дія не є приватним питанням лише православ’я – протестантські церкви і греко-католики вже можуть розпочати таку консолідаційну роботу. І відкладати надовго вже не можна. Історичний час (перепрошую за профетичну інтонацію) вже на межі вичерпання. І від того, чи здатні будуть українські християни сказати власне вагоме слово в українському громадському житті, залежить не тільки перспектива і свобода України, а і місія проповіді Євангелія, можливість християнізації держави, яка опинилася, за влучним висловом Чорноморця, між повним релятивізмом з Заходу та повною безпринципністю зі Сходу.

 

  1. Манан П. Доступний виклад політичної філософії / П’єр Манан; пер.з фр,, післямова та прим. С. Йосипенка. – К.: Укр. Центр духов.культури, 2009. – 400 с.

  2. Петрово служение. Диалог католиков и православных. Под ред. В. Каспера / Серия «Диалог». – М., Билейско-богословский институт им. Св. Апостола Андрея, 2006. – 284 с.

  3. Anderson B. Imagined Communities: Reflections on the Origins and Spread of Nationalism. London, 1983. – Р. 129.

 

За натхнення назви маю послатися і подякувати М.Драгоманову.



  • Leave a comment
  • Add to Memories

Оригинал взят у [info]vasyl_babych в Електоральна географія північної сусідки

«…Будзєм разбірацца с жулікамі сначала
в правіцєльствє, а патом і са всємі астальнимі…»

(«…Будемо розбиратися з шахраями спочатку
в уряді а потім і зі всіма іншими…»)

Олександр Лукашенко за декілька годин
до перемоги у 2 турі виборів 1994 року.
Шклов, Могилівська область Республіки Білорусь.
Оригінал — трасянкою (білоруський аналог суржику)


Як все починалось…
Два цікавих факти: другі українські та перші білоруські президентські вибори завершилися у один і той же день: 10 липня 1994 року.



Але якщо в Україні з того часу змінилося декілька Президентів, то Білоруссю з того часу править одна людина – Олександр Григорович Лукашенко. Власне, ті, перші вибори стали в Білорусі й останніми. Наступні виборчі кампанії були дуже сфальсифіковані, або й просто «намальовані» - тобто, бюлетені навіть не вкидають, бодай і пачками, а просто пишуть зі стелі заздалегідь визначені результати виборів…

Але це все було потім. Як і введення державної російської мови, що призвело до майже цілковитого витіснення білоруської, як і зміна символіки з національної на варіант, на базі радянської. Як і придушення економічної ініціативи підприємництва, зникнення журналістів і політиків, цензура преси, а тепер уже й Інтернету та багато іншого.

А тоді, у 1994 році Білоруссю керував колишній радянський функціонер, який був Прем’єр-міністром республіки ще за часів перебування Білорусі в СРСР, В’ячеслав Кебич. Національно орієнтовану опозицію очолював відомий політик, депутат Верховної Ради Білорусі, лідер Білоруського Народного Фронту (БНФ), Зенон Позняк. Іще одним потенційно небезпечним конкурентом для Кебича вважали підписанта Біловезької угоди, екс-голову білоруського Парламенту, Станіслава Шушкевича.

Для нейтралізації Позняка і Шушкевича і було розкручено фігуру Олександра Лукашенка — колишнього голови радгоспу «Ударник» Шкловського району. У 1990 році його було обрано до Верховної Ради тоді ще БРСР. У 1993 Лукашенко очолив так звану «тимчасову комісію щодо боротьби з корупцією», чим завоював собі імідж «борця за справедливість». Зрештою, Лукашенко звинуватив у корупції навіть оточення Кебича, а його самого назвав головою «промосковської мафії».

Всього у тих, перших і поки єдиних виборах Президента Білорусі брали участь 6 кандидатів. Результати першого туру були такі: Олександр Лукашенко — 44,8%, В’ячеслав Кебич — 17,3%, Зенон Позняк — 12,8%, Станіслав Шушкевич — 9,9%. На п’ятому місці опинився прихильник «аграризму» і колгоспної системи, Олександр Дубко — його підтримали 5,9% виборців. Найменшу підтримку здобув висуванець від комуністів Василь Новіков — 4,3% голосів.

Прагнучи електорально нейтралізувати Позняка і Шушкевича, Прем’єр Кебич проґавив гарного оратора, демагога, і просто популіста, Олександра Лукашенка. У другому турі цих виборів, Лукашенко цілком розгромив Кебича. Співвідношення було просто-таки приголомшливе: за Лукашенка проголосувало 80%, а за Кебича — 14% виборців. Люди голосували не тільки і не скільки за Лукашенка, але й проти Кебича. Лукашенка тоді підтримали навіть ті, хто пізніше отримував терміни ув’язнення за його президентства. Але в той момент вони бачили в ньому «інструмент реформ» та «противагу пострадянській номенклатурі»…
 Електоральна географія Білорусі 

По суті, ці вибори були (і поки є) єдиними чесними, та без значних фальшувань. Лише ці вибори дають нам певне уявлення про електоральну географію цієї країни. Для українського читача це має особливий інтерес, адже культурно, ментально Україна і Білорусь є чи не найбільш спорідненими.

Почнімо з карти, що ілюструє успіхи переможця виборів:


Найбільшу підтримку Лукашенко здобув у своєму рідному Шкловському районі Могилівської області, де він був директором радгоспу — 85%. Найменше за нього проголосували мешканці Островецького району, що біля кордону з Литвою — лише 15%. Що цікаво, нині саме в Островецькому районі будують першу білоруську атомну електростанцію.

Загалом, у Лукашенка був більш сільський, та більш східнобілоруський електорат. В столиці Лукашенко хоча і вийшов на перше місце з результатом у 26,5%, та це значно менше за середній результат по країні в 44,8%. Але навіть в межах самого Мінська спостерігалась істотна різниця у голосуванні між його районами. Жителі центральних районів, де проживав більший відсоток інтелігенції, частіше голосували за Кебича і Шушкевича. А за Лукашенка частіше голосували жителі найбільш «пролетарського» Заводського району — тут він отримав 33,7% голосів.

На мапі є два райони, що позначені фіолетовим кольором, тобто, де Лукашенко здобув понад 80% голосів: це рідний для Лукашенка Шкловський район Могилівської області (85%) та Льозненський (81%) — на Вітебщині, біля кордону з Росією. Тут в ході виборчої кампанії проти Лукашенка відбувся теракт — машину, в якій він їхав на зустріч з виборцями Льозненського району, обстріляли. Опозиція потім довго кепкувала з цього випадку, мовляв, Лукашенко це все сам підлаштував. Тут доречні аналогії з палкою українською прихильницею Лукашенка — Наталією Михайлівною Вітренко, і криворізьким терактом 1999 року…



Прем’єр-міністр Кебич, що зайняв друге місце, найбільшу підтримку (57%) здобув у Вєтківському районі Гомельщини. Також Кебич переміг у сусідньому Чериківському районі, а також у місті Борисові Мінської області. Високий показник Прем’єр отримав і у своєму рідному Воложинському районі Мінської області. Загалом, Кебич набирав багато в тих районах, що були залежні від державної допомоги. Зокрема, саме цим можна пояснити такі високі результати в районах східної Гомельщини, де було багато переселенців з районів, що постраждали від аварії на ЧАЕС.

Географія білоруського націоналізму

Це мапа підтримки бронзового призера виборів, лідера Білоруського Народного Фронту (аналог українського Народного Руху) Зенона Позняка. В цілому по Білорусі Позняк здобув 12,8%, але розподілені по країні вони дуже нерівномірно: від 1,3% в деяких районах Гомельської і Могилівської областей до 40% у Ів’євському районі північно-західної Гродненщини. Зона підвищеної підтримки Позняка — це північно-західна, переважно білоруськомовна на той момент Гродненщина, західна Вітебщина, північно-західна частина Мінщини і сам Мінськ. Загалом, за Позняка істотно краще голосувала Західна Білорусь, що у 20-их — 30-их роках входила до складу Польщі. Варто відзначити і релігійний фактор: більшість мешканців Гродненщини, як і Позняк, є католиками, на відміну від решти регіонів країни, де переважають, переважно православні чи атеїсти.
В той же час, доволі велика (чверть населення) польська меншина Гродненщини, все ж за націоналіста Позняка голосувала слабше. Так, у Вороновському районі, де поляки складають 80% населення, Позняк отримав лише 22% — це практично ідентичний середньому по області результат. Тобто, за Позняка частіше голосували католики — але етнічні білоруси.
Також доволі високий показник (20,9%) підтримки Позняк здобув у Мінську. При чому, на відміну від Кебича і Шушкевича за нього непогано голосували і «пролетарські» райони: В тому ж таки Заводському районі, де Лукашенко отримав 33,7% голосів, Позняк отримав 21,7% — тобто, навіть дещо більше, ніж в середньому по місту. Ще одна цікавинка — Столінський район на сході Берестейської області, біля кордону з Україною. Тут Позняк отримав 31,8% голосів при середньому результаті по області в 11,7%. Власне, Позняку не вистачило пів відсотка голосів, аби обігнати по цьому району Лукашенка, що отримав 32,3%. В сусідніх же районах Лукашенко переміг з величезним відривом: на захід від Столінщини, на Пінщині 67,6% у Лукашенка проти 6,2% у Позняка. На північ, у Лунінецькому районі — 69,7% у Лукашенка проти 9,3% у Позняка. Тут, схоже, знову маємо справу і з релігійним, і з етнічним фактором: у Столінському районі нетипово високий відсоток протестантів, хоча навколо нього райони з переважанням православних. Окрім того, на захід від Століна розпочинається т. зв. «західне полісся», регіон, мешканці якого ще 100 років тому ідентифікували себе як українці. В сільській місцевості українська мова тут збереглася й понині. Тому в цій частині західної Білорусі, яка теж у 20-их — 30-их роках була під Польщею, підвищеної підтримки білоруського націоналізму не спостерігається, а Лукашенко тут навпаки набирає 60 — 70% голосів.

Що цікаво, з українського боку зі Столінським районом межує Рокитнівський район Рівненщини, де білоруси за даними перепису 2001 року складають 15% від усього населення — це найвищий показник по всій Україні.

Загалом, більша частина територій, де Позняк міг би перемогти, опинилася в складі Литви у 1940 році як спроба СРСР заманити Литву до Союзу. Адже до того саме Вільня (теперішній Вільнюс) виконувала роль центру білоруського національного руху — там видавались білоруські газети та книги. І тепер східна Литва — багатонаціональний регіон. Більшість сільського населення там, щоправда, вважають себе поляками, але це швидше релігійний, аніж національний поділ.

Втрату Віленщини для БРСР компенсували за рахунок українського етномовного регіону — Берестейщини та Пінщини. Це мало трагічні наслідки для обох народів: місцеве населення українцями себе переважно уже не вважає, але й білоруської ментальності і національних особливостей не набуло. Про мовну «білорусизацію» і говорити не варто… Нині населення цього регіону переважно вважає себе білорусами, рідною мовою вважає російську. Міста ж регіону російськомовні, села, по суті, україномовні. А в плані електоральному ці люди впевнено голосували за Лукашенка. Хоча сусідні райони України, тобто, на півночі Волинської та Рівненської областей — цілком проукраїнські. У 2004 тут впевнено переміг Ющенко, а у 2010 – Тимошенко.
Шушкевич: «міський інтелігент»


Екс-голова білоруського парламенту Станіслав Шушкевич, що зайняв четверте місце з майже 10% голосів українцям відомий, переважно, як один із підписантів Біловезької угоди, що зафіксувала політичний кінець СРСР. Значною мірою у Шушкевича був електорат, характеристики якого були обернені лукашенківському, причому, навіть більше, ніж у Позняка. Шушкевич був виразно міським кандидатом, на селі він набирав менше, причому, по всій країні, хоча і незначно більше — на заході. Найбільше Шушкевич отримав у Мінську — 21,2% чим забезпечив собі друге місце, правда, із незначним відривом від Позняка (20,9%) і Кебича (18,2%). В Радянському районі Мінська у Шушкевича була найбільша підтримка — 23,4%, що дозволило йому зайняти по цьому району перше місце. Це єдиний район у всій країні, де йому вдалося перемогти. Найменше (0,9%) за Шушкевича проголосували у Шкловському районі Могилівської області.

Аграрний кандидат з аграрною географією


Передостаннє місце з результатом у 5,9% на цих виборах зайняв «аграрний» кандидат, голова спілки аграрників, прихильник повернення до колгоспної системи Олександр Дубко. Єдиний кандидат, що мав звання «Героя Білорусі» (посмертно).

Електорат у Дубка виявився таким же: більше він набирав у селах, а от міста вирізняються низьким рівнем підтримки.
Найбільшу підтримку кандидат здобув у Ошмянському районі Гродненщини — 26,8% голосів і друге місце. Тут він випередив Позняка (23%) та навіть ледь не переграв Лукашенка (27,7%).

Найменше, всього 1,5% Дубко отримав не у якомусь із міст, що було б логічно, зважаючи на аграрний характер як його програми, так і електорату, а у цілком сільському Іванівському районі Берестейщини, який на півдні межує з Україною. Загалом, центральна Берестейщина, як і Могилівщина — зона пониженої підтримки кандидата. І навпаки, саме в цих районах Лукашенко здобув істотно більше за середній по країні результат. Так, у Іванівському районі Лукашенко отримав понад 62% голосів, і таким чином так забрав у Дубка майже весь «колгоспно-орієнтований» електорат.

Географія комунізму по-білоруськи


Кандидат від партії комуністів Білорусі Василь Новіков зайняв останнє місце з 4,3% голосів. Тут простежуються прямі паралелі з електоральною географією України, а саме низькі показники комуністів на заході країни. Це пов’язано із тим, що і західна Україна, і західна Білорусь у міжвоєнний час входили до складу Польщі. Виняток — Малоритський район Берестейської області, де Новіков отримав 9,9%.

Загальні підсумки по країні
Мапа перших місць. Тут все доволі однозначно. Лукашенко переміг майже всюди. Нечисленні винятки: декілька районів та міст північно-західної Білорусі, де переміг націоналіст Позняк, місто Борисов Мінської, та два райони на сході Гомельщини, де переміг Кебич, а також Полоцький район Вітебщини, де Лукашенко та Кебич отримали рівний відсоток: на мапі — штриховкою. У Мінську Шушкевичу вдалося в одному з районів вийти на перше місце, іще в двох переміг Кебич. В решті переміг Лукашенко.


Мапа других місць. Ті самі тенденції, хіба що додався новий кандидат — Дубко, який зайняв друге місце у декількох провінційних районах, а також у Гродненському районі — своєму рідному.

Де і кого найбільше «не любили»: географія останнього місця

Дуже показова карта з надзвичайно чіткою географією.

В більшості міст на останньому місці — «аграрій» Дубко.

В сільських районах західної Білорусі — комуніст Новіков.

На сході — Шушкевич або Позняк. Причому, якщо Шушкевич зайняв останнє місце в більшості районів Могилівщини, як антипод до Лукашенка, то Позняк – на Гомельщині та у прикордонних з Росією районах Могилівщини та Вітебщини.

Деякі райони замальовані штриховкою: там 5-6 місце поділили два кандидати.

Помилки та аналогії

Ключову помилку, на мою думку, зробив Кебич, який вирішив пересісти з Прем’єрського у Президентське крісло, в результаті другого так і не здобув, а перше втратив. Показово, що в Україні у 1994, у ці ж таки липневі дні представник «старої» номенклатури Кравчук свої другі вибори програв Кучмі, який, як і Лукашенко, теж ішов на вибори з популістсько-проросійськими гаслами. Задля справедливості, щоправда, зазначу, що Леонідові Кучмі потім вистачило далекоглядності відмовитися від ідеї другої державної мови, та і зовнішньополітична його політика, попри в цілому східний напрямок, все ж була не настільки проросійською, як у Лукашенка.

Станом на 1994 рік шанси Кебича на перемогу були суто мінімальні, бо більшість населення уже поклала на нього відповідальність за економічні проблеми, і, зокрема, гіперінфляцію білоруського рубля початку 90-их. Адміністративним ресурсом Кебич зміг домогтися свого виходу до другого туру. Але хто б не був його опонентом там — він би вигравав, бо на ньому не було в очах громадськості тої відповідальності за економічний стан країни, що її виборці вимагали від Кебича.

Надати Лукашенку можливість «засвітитися» — це наступна помилка Кебича. Без доступу до ЗМІ, яку Лукашенко отримав завдяки своїй діяльності, як голови антикорупційного комітету, він навряд чи взагалі зумів би стати кандидатом.

Ідея «просування» Лукашенка у другий тур була цілком провальною. Ризикну припустити, що якби до другого туру в парі з Кебичем вийшов лідер БНФ, Зенон Позняк – то він би, принаймі, не отримав 80% голосів, як це зробив Лукашенко — через об’єктивно існуючі на той момент стереотипи у частини населення щодо «націоналістів».

Втім, «не проросійська» опозиція теж припустилась помилок.
Ключова — це відсутність прохідного кандидата від цієї опозиції до другого туру і нездатність домовлятися задля спільної перемоги. В сумі, нагадаю, Позняк (12,8%) та Шушкевич (9,9%) отримали 22,7% голосів. Цього було більш ніж достатньо якщо не для перемоги, то для виходу у другий тур — так точно. Ідеальним варіантом, на мою думку, було би висунення всесвітньовідомого білоруського письменника, депутата від БНФ Василя Бикова як кандидата від об’єднаної не проросійської опозиції. Він би не просто збирав практично всі голоси Позняка і Шушкевича, а, певен, відтягнув би чимало і у Лукашенка та інших кандидатів. Щонайменше, протестного голосування за Лукашенка у другому турі не було би.

Електоральна географія Білорусі сьогодні

У зв’язку з подальшою тотальною фальсифікацією чи просто «малюванням» результатів виборів, у дослідників немає достовірних даних щодо подальших електоральних процесів у Білорусі та географічних її особливостей.

Висловлю свої припущення щодо загальних змін, які мали би відбутися, і які проявляться, коли в Білорусі відбудуться другі, після 1994 року, вибори.

Мовний фактор. Фактично, мовного поділу більш не існує. Білоруська мова де-факто є мовою максимум 1 — 2% населення, а соціальна структура білоруськомовних — це міська, частіше, гуманітарна інтелігенція. Інші білоруськомовні — це люди найстаршої вікової категорії найбільш віддалених, провінційних сіл.

Релігійний фактор. Фактор існує, причому, без суттєвих регіональних змін. Гродненщина — переважно католицька, решта країни — переважно православна та атеїстична.

Різниця між містом і селом. Фактор, найімовірніше, збережеться, чи навіть посилиться.

Етнічний фактор. В Білорусі проявлявся, і найімовірніше, проявлятиметься, набагато слабше, ніж в Україні, але все-таки, він присутній. Попри те, що Білорусь, де-факто, це ще одна російськомовна країна, кількість етнічних росіян тут невелика а локальна концентрація — слабо виражена. Також наявний і фактор відносно чисельної (у порівнянні з Україною) і компактної польської меншини, аналогії чому в Україні нема. Попри те, що поляків у Білорусі 3,1%, а росіян — 8,3%, перші, в разі проведення демократичних виборів, матимуть перевагу компактного проживання. Так, поляки складають 80% населення Вороновського, 46% — Щучинського, 35% — Лідського районів Гродненщини. В той же час, максимальна територіальна концентрація росіян — це 15% у Полоцьку.

Цікавою подібністю можна назвати голосування столиць: мешканці переважно російськомовних столиць України і Білорусі, відповідно, Київ та Мінськ голосують не як аналогічні їм за російськомовністю регіони на сході країн, а в унісон, а то й випереджаючи західні, відповідно, україно- та білоруськомовні регіони. Так, якщо в середньому по Білорусі Позняк та Шушкевич разом отримали 23,7% голосів, то по Мінську — 42,1%. Аналогічно, і в Україні: у 2004 році в «третьому» турі голосування Ющенко в цілому по країні отримав 52% голосів, а по Києву — 78,4%.

Загалом, електоральна географія Білорусі початку 90-их значною мірою подібна до української: це і різниця між заходом та сходом, мовний, релігійний, урбаністичний фактори. В той же час, поляризація в Білорусі все ж носить дещо менший характер, чіткі електоральні розломи, що характерні для України — відсутні, переходи від однієї електоральної зони до іншої більш поступові, плавні.
Епілог

Певний час після обрання Лукашенка Президентом Білорусі (даруйте за тавтологію) він іще не був єдиним керівником держави. Період з другої половини 1994 і по 1996 – це період встановлення диктатури. Показово, що на виборах до парламенту весною 1995 йому так і не вдалось сформувати лояльний до себе склад Парламенту. У 1996 він зрештою ліквідував однопалатну Верховну Раду, і призначив склад нового, що отримав назву «Національні Збори». (біл. Нацыянальны Сход).

Що цікаво, то це те, що фальшування виборів Лукашенко визнав особисто і публічно.

«За мене на останніх виборах проголосувало, до відома, 93% (виборців). І я зізнався потім, коли мене просто почали душити, що ми фальсифікували вибори. І я грубо сказав: "Так, фальсифікували". Я віддав наказ, щоб не 93% було, а десь-там 80, я не пам’ятаю скільки»

Щире зізнання, як відомо, полегшує кару за злочин. Втім, в даному випадку, жодних правових наслідків, як-то імпічмент, позбавлення волі чи навіть передбачена білоруським законодавством смертна кара щодо нього застосовано не було.

Василь Бабич

P.S. Відправив цю статтю в минулу середу на "Українську Правду". З того часу - ні публікації, ні жодної відповіді на пошту. Вважаю, що дав достатньо часу на прийняття рішення щодо публікації або непублікації статті. 
.


       

  • Leave a comment
  • Add to Memories

http://www.religion.in.ua/zmi/foreign_zmi/13548-nash-narod-popytalsya-soveshit-samoubijstvo-intervyu-protoiereya-georgiya-mitrofanova.html

Обрезание памяти
Наш народ попытался совершить САМОУБИЙСТВО, но оказался таким большим и сильным, что себя убить не смог. Он себя искалечил. Мы страна нераскаянных каинов.


Против протоиерея выдвигаются обвинения в русофобии, в манкурстве - но он говорит о простых вещах - об русской исторической памяти, о конфликте памятей в русских головах, о дореволюционной и советской России. Как мы помним нашу историю, насколько в нашей голове реально присутствует Отчизна?

Россия прекратила существовать. То, что мы видим - не Россия.   Это страна, у которой либо не было истории, либо была такая история, от которой современное общество отчуждено.
Отчуждено. Это не значит не помнить Российскую историю, исторические факты  или последовательность царей. Это не значит - знать, что за чем было в нашей истории. О. Георгий сравнивает историческую память с ИСТОРИЕЙ СЕМЕЙНОЙ. Парадоксальный и порочнейший, постыднейший факт - когда наши люди, молодежь и их родители, не помнят, кто был их прадед, не знают своего рода, его истории. Для нашего человека род - это мама-папа, бабушка-дедушка, максимум дяди-тети. Прадедушка - это уже история, это уже о-о-о какая древность! Разве это неправда?

Ведь история начинается с памяти семейной. Ты живешь в деревне, где родовое кладбище, изба, в которой жил хотя бы дедушка. Много вы найдёте людей, которые живут в домах, где жили их дедушки даже в городах, не говоря уже о деревнях? Люди срывались со своих привычных земель и в общагах, коммуналках у них и детей формировалось совершенно другое
сознание. Помните, как в приличных семьях, сохранявшихся в Советском союзе, старались не рассказывать детям об их предках, которых, допустим, репрессировали? И так приходило всё в забвение.
Новодельность
Период СССР - когда уничтожала НАША история и память. МЫ (здесь о.Георгий говорит о своем поколении, которое еще жило в 70 годы СССР) еще помнили дореволюционное прошлое - люди на улицах могли сказать, как наз-ся переулок до Революции. А кто сейчас помнит, как улица наз-лась в советское время? А до 1917 г.?
По этому поводу сразу вспоминаются евреи в Одессе. И оперетка "Таке єврейське щастя". Одесса, Бердичев, Умань были еврейскими городами, там было много евреев, древняя, особая, по-своему прекрасная история. Помните советские анекдоты, "армянское радио", в которых очень много чего говорилось евреями и о евреях? Когда я их рассказываю молодежи (мне 25 лет) - мне приходится предварять рассказ интродукцией, как будто я рассказываю истории античной Греции или Франции времен мушкетеров. В Бердичеве люди живут как будто там евреев и не было! И дело не в евреях - а в ПОЧВЕ И ПАМЯТИ. В том, что скажут обо мне после смерти. Все века человек жил в расчете на память поколений. В памяти потомков мы живы - говорилось. Но какая к черту память потомков!?
Большинству наших современников всё равно, КАКИЕ мемориальные доски украшают здания. Странные сочетания памятников, праздников и названий в нашей жизни – это  свидетельство исторического беспамятства, неинформированности, потому что мы даже не знаем всерьёз, КАК проявил себя тот или иной человек. Мы не только не знаем, но и знать не хотим.
Память симулируется только с целью "примазаться к истории". К Средневековью. К Российской Империи. И хуже того - к Христианству.
Сейчас перед нами сплошные новоделы, сущность которых заключается в том, что современные люди пытаются изображать из себя  редставителей прошлой эпохи. Люди не осознают себя связанными с нашим историческим прошлым. Оно для них неактуально и неинтересно. Они хотят адаптироваться в
современном настоящем.

Новодельность - проявляется не только в ролевом движении - а и в архитектуре, в общении. Москва, Питер, Киев перепаханы новоделами крупных корпораций, стеклянными зданиями...Молодежные клубы и организации (не только молодежные) - историко-реконструкторские, всяких монархистов и пр., которые связывают свое поведение с принципами Средневековья, Империи, в жизни не помыслят жить так, как жили тогда - я имею ввиду не техническо-бытовую оболочку, а каркас ценностей, если так можно выразиться. Это какой-то либо постмодерн, либо маргинальная попытка недоразвившихся подростков заявить о себе. И вот это страшно! Потому что человек, реконструирующий средневековую эпоху, живет не по принципам той эпохи, а согласно современному нравственному релятивизму, разгильдяйству. Рыцарство, целомудрие, честь - человек их только ОТЫГРЫВАЕТ на подмостках своей ролевой игры. Это даже нарушение принципов театра, в которой человек, игравший кого-то, должен был настолько воплотиться в образ, чтобы стать почти им, с его ценностями и моралью.
Но трагично то, что такая себе игра идет и в реальной Церкви, в реальном христианстве. Люди, многие православные, православные "по роли", им дорог какой-то историко-культурный конструкт, какой-то "лубок", "православный гламур", то есть - аксессуары, обставляющие Церковь, всякие канунчики, распевы, церковно-славянский язык и т.п. Ему дорого это потому что он погружается в это пространство вневременности, а точнее - выхода за пределы настоящего времени в какое-то пространство исторического идеала. Говоря банально - такому человеку дорога именно такая красивая и милая форма, а не суть. Потому что он там играет роль православного христианина, принимая личину такого себе благочестивого старосветского русского человека. Да, да - он именно ИГРАЕТ, 1) он "православный" в храме, а потом он кто угодно, но не живущий вслед Евангелию человек в быту на работе, в отношениях. 2) Он настолько привязан к форме, что забывает о сути, к чинопоследованию и обрядам, что забывает о Христе. Он забывает о том, что обряд - это форма репрезентации веры во Христу и Христу.

"Коммунизм" в нас: нужен суд.

.
МЫ ВСЕ КОММУНИСТЫ. Весь у нас коммунизм никто не свергал. Он разложился, МИМИКРИРОВАЛ и, по существу, ОСТАЛСЯ. Тот самый БЕЗЫДЕЙНЫЙ коммунизм брежневского времени. Тоталитарная идеология добилась главного - она сформировала людей, у которых вообще НЕТ никаких идеалов. Людей, у которых нет потребностей идей. Они даже не предполагают, что у людей могут быть УБЕЖДЕНИЯ. А когда ты говоришь, что у тебя есть убеждения, люди на тебя смотрят как на фанатика или отсталого человека. "Какие принципы, что ты рассказываешь?". И это страшно.
Как говорится - почти все люди добрые, но зло творят не злые, а безразличные люди. Те, кому все равно. Те, у кого нет убеждений. Те, которые к огда приходят плохие люди, соглашаются, потому что им безразлично, лишь бы им было хорошо, лишь бы их не трогали. У которых "моя хата скраю".
Коммунизм остался у нас не только во власти, в которой по всему СНГ сидит бывшая постпартийная элита, или ее ставленники, протиснувшиеся к власти, подлизавшись к ним. Коммунизм (я имею ввиду не коммунизм как социально-философскую и экономическую теорию, которая имеет конкретные принципы и аргументы, происходит от Маркса и европейской политической философии, а СОВОК) - у нас в морали, в отношении к работе, к вере, к другим людям. Брежнев достиг своей цели  -он СОЗДАЛ новую историческую общность - СОВЕТСКИЙ НАРОД. И между Украиной, Россией, Белорусью, Казахстаном, Молдовой общо не "русский мир" патр. Кирилла и не русскость Триединой Руси - а то, что почти нет украинского, белорусского и русского народов, а есть единый советский народ. Думаю, что в других странах СНГ дела не лучше... впрочем, о них я не знаю...
И дело в том, что в отличие от Прибалтики, Центр. Европы у нас не было люстрации. Мы не прошли катарсиса, без которого немыслимо воскресение. Имена зачинщиков террора, убийц наших народов и их памяти - на наших домах и улицах, памятники им... так что, их надо снимать? О.Георгий выступает против - против снятия мемориальных досок деятелям СССР, против переименования улиц, городов. Почему? Да потому что бессмысленно. Глупо менять видимость, форму, когда мы не замыслились над сутью, над нашей памятью. Пока нет рефлексии над историей.
Конечно, имена преступников не должны увековечиваться. Но для того, чтобы так говорить, нужно, чтобы преступники были таковыми названы. Суд над КПСС не произошёл, и позиция по изменению таких названий несколько уязвимая. Нужен наш Нюрнберг.
Но пока в мозгах народных масс не произошла перемена - а она и не происходит, и уже не произойдет - замена фасада только осквернит память, даже ту, которой нет.
Но... наша недавняя трагическая история, память о которой должна возмущать души наших современников, мало кого возмущает.
Сейчас на наших глазах рождается страна, в которой переплетены элементы Советского Союза, в меньшей степени дореволюционной России, и, в большей степени, какой-нибудь банановой республики (страны третьего мира).

Христианство в России.


Разговор о христианстве в России связан с мифом о русском "особом пути".
Никогда мы ещё не шли таким ОСОБЫМ путём от всего христианского мира, как в 20 веке. И путь этот нас привёл к дехристианизации. А ведь именно христианство привнесло духовный смысл в понимание истории.

Но как же я могу гордиться и любить страну, в которой ПРЕСЛЕДОВАЛИ христиан? Убивали СТОЛЬКО ХОРОШИХ ЛЮДЕЙ!

О. Георгий говорит - возрождения духовности не было, нет и не будет. Было только видимое увеличение количества верующих, храмов, монастырей. Но что оказалось внутри? В Церковь, которая в гонениях пыталась сохранить себя, пришел homo soveticus - человек совка, у которого тлели некоторые привязанности к архаике, к обряду, к мистике. В Церкви был вытравлен дух христианского нон-конформизма, христоцентричности, открытости к проповеди и к инаковости, мужества и твердости. Великая духовная школа, которым славится Православие - это опыт, традиция научения, передаваемая от учителя к ученикам, от основателя монастыря к его последователям, опыт "умного делания", духовной практики самопознания и Богопочитания, Богопрославления, система своеобразного психосинтеза и самоконтроля, которая управляет душу на путь к Богу, покоряет человеку его страсти и похоти, дает внутренние единство и целостность духа. Но то, что я только что написал о "великой духовной школе" - это пустые слова. Потому что как не может ребенок сделать то, что учитель делает, просто повторяя его движения, как ребенок требует общения с учителем и научения, так и здесь - чтение тех великих Учителей уже не даст нам возможности "делать так, как они". Нужно кое-что другое - нужно не имитировать результаты творчества древних, а (если мы хотим действительно достичь высот) обратиться к тому Источнику, откуда исходили древние. Обратиться в своей уникальности, отличности, своем другом времени, обратиться без оглядки, не думая подражать уже результатам Учителей. О. Георгий говорит о Христе - solus Christus, жизнь как у первых христиан, зажженных пламенем Богоявления, ликованием Рождества, радостию Пасхальной, которые несли свет Благой Вести миру - вот путь возрождения, а не подражание внешним формам ХІХ или раньших веков.
Он говорит о новомучениках: Посвятив 18 лет работе Синодальной комиссии по канонизации святых, я вдохновлялся тем, что когда мы прославим новомучеников, то мы настолько ужаснёмся тому, что мы СДЕЛАЛИ, что наша церковная жизнь станет какой-то иной, что мы попытаемся, действительно, соответствовать ТЕМ, кого мы прославили. А это была ЛУЧШАЯ, хоть и меньшая часть нашей Церкви. И вот канонизация произошла, а почитание новомучеников в нашей стране отнюдь не стало сколько-нибудь распространённым. И это очень примечательная фраза. Древние христиане особо отличались почтением к мученичеству и мученикам. Слово "мученик" ("мартир") значит "свидетель". Мученик своей жизнью и смертью свидетельствовал о реальности Бога, веры, Церкви, Христа. Он УМИРАЛ за это. Эта трагедия, шок для мира были главным обращателем людей в христианство. И это - главная черта нашей веры. Почему у католиков сохраняется благоговение к мученикам и к проповедникам (как напр., Иоанн-Павел ІІ), а у православных - культ преподобных и чудотворцев? Отсутствие сознания того, что на нашей земле погибло больше христиан, чем где угодно - вот что страшно.Не стала ли наша канонизация новомучеников способом забвения???
А что Вы хотите? Когда в РПЦ никто не развивает традицию памяти, почитания памяти новомучеников? Когда в Церкви память новомучеников совершается раз в году в феврале, и то - за всегдашней помпезностью церковно-славянской литургии черта с два расслышишь даже те помпезные песнопения, упоминающие о мучениках, а проповедь о них сводиться к дежурным фразам!? Почему нет акцента на них в проповеди епископов, в праздновании дня всех святых, и дня всех святых, в земле Русской просиявших? Почему в повседневной проповеди Церкви о мучениках ни слова,  а о чудесах, мощах, ризах и прочих?
Православный сталинизм – это живущее в душах многих христиан желание остаться христианами и жить в мире сем по законам мира сего, а это искушение многовековое для Церкви.

Мы сейчас восстанавливаем часто церковную жизнь такую, какой она не должна быть. Она вновь рухнет, и падение будет ещё более страшным. По существу, когда сейчас восстанавливаются храмы, это не учитывают. Я, например, думая, что в процессе восстановления Фёдоровского храма в Петербурге, в котором в советские годы располагался молокозавод, лучше многое оставить таким, как было: убрать молокозавод и оставить руины и построить рядом, может быть, меньший храм. А эти руины напоминали бы нам, ЧТО мы сделали не просто с храмом, что мы с Церковью сделали, с собственной душёй сделали. Такой памятник был бы весьма уместен.

Как здесь жить?

О Георгий добавляет по поводу своего патриотизма и отношения к России, под которым может только подписаться. "Я пойду против моей Родины, если моя Родина пойдёт против Христа" и "Я хочу, чтобы Отчизна моя была достойна моего уважения, а принимать Россию
всякою я могу лишь по принуждению"
.
Я не знаю, как мне жить в этой стране. Я только знаю, что у меня есть Церковь. Я буду в Церкви этой странной, непонятной, в чём-то для меня неприемлемой страны, которая сейчас существует.




Read more... )
  • Leave a comment
  • Add to Memories
  • Leave a comment
  • Add to Memories

Не уповай, душе моя, на тленное богатство и на неправедное собрание, вся бо сия не веси кому оставиши, но возопий: помилуй мя, Христе Боже, недостойного

1-3 сентября 2011 года произошло некоторое событие, которые вызвало бурю комментариев и публикации в православном (и не только) секторе интернета. Реакция последовала даже из самых высоких кабинетов Православных Церквей – как  Русской Православной Церкви, так даже и Киевского патриархата. Произошел Синаксис (в русскоязычном варианте – Собор, в англоязычном – Саммит) Древних Патриархатов и древлепровозглашенной Церкви Кипра. Вопросы, поднятые на Соборе и реакция на них показали, что этот Синаксис был вызван и задел очень больные и тонкие места православного мира. Это и вопрос о диптихах, и о созвании Всеправославного Собора, и о противостоянии самых влиятельных Церквей Православия, и проблема Украины, и проблема первенства, экуменизма и консерватизма в Церкви.
 
Это все навевает на печальные размышления, которые хотелось бы поведать публике. Отставим простое изложение истории события и цитирование самих текстов, расположенных здесь и здесь, но перейдем сразу к анализу: что сие значит для Православия, что это может принести всех участникам дискуссий, и как целесообразно, на наш взгляд, поступать в случае Украины. Потому что ни у кого из главных диспутантов – сторонников РПЦ и украинцев как сторонников Константинополя, – ни у кого не возникает сомнения, что «украинская карта» в этом геополитическом (или тео-политическом) противостоянии – одна из козырных.
 
Read more... )
  • Leave a comment
  • Add to Memories

Начало здесь:
Поиск противовесов в церковной политике или Антиномия единства и соборности 
Сразу стоит оговорить: папизм – не означает «плохо», потому что в Православии существует некоторое отношение к этому слову, как к ругательному. Проблема «папизма» - это скорее проблема диалектической природы Церкви, которая одновременно кафолична (соборная) и едина, Свята и Непорочна, и состоит из грешников, объемлет весь мир, небеса и преисподнюю, и в то же время исторически и физически ограничена. Из диалектики единства и множества собственно и происходит тысячелетняя проблема первенства, которая на самом деле является полемикой между централизацией и децентрализацией Церкви, ее монархизацией и демократизацией (отставить стереотипы о слове «демократия»!).Read more... )

Начало здесь:

Распространение украинофильства: Галичина и русская Украина


Read more... )
  • 1 comment
  • Leave a comment
  • Add to Memories

Profile

[info]gilgames_feanor
gilgames_feanor

Latest Month

May 2012
S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner